Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

його вартість на той випадок, коли його коли-небудь доведеться продавати. Іще сорок вісім тисяч доларів ухнули в фінансову прірву після одруження – на автомобілі, обіди в ресторанах, відпочинок, а також на рисунки Джакометті, Міро та Філіпа Густона. Хоча Фергюсон і гидував батьковою скнарістю, його також трохи бентежила та легкість, з якою розкидався грошима його вітчим, бо якщо дохід Дена був замалим для покриття витрат на навчання, то решта сімдесят вісім тисяч страхових грошей будуть їхнім єдиним ресурсом, і, за підрахунками Фергюсона, ця сума мала зменшитися десь до лише тридцяти тисяч на той час, коли вони з Емі мали закінчити коледж, а якщо Ден з матір’ю витрачатимуться так, як протягом останніх двох років, то в результаті грошей залишиться іще менше. Зважаючи на це, Фергюсон хотів брати у них якомога менше, а за нагоди – взагалі нічого. Звісно, він не вважав, що хтось ось-ось помре з голоду, але йому було лячно думати, що одного дня в не надто віддаленому майбутньому, коли матір вже не буде молодою і, можливо, не надто здоровою в результаті багаторічного куріння по пачці «Честерфільда» щоденно, вона з Деном може опинитися в чималій фінансовій скруті.

Працюючи два літа поспіль у Арні Фрезера, він заощадив дві тисячі шістсот доларів. Якщо зекономити на купівлі книжок та платівок, він міг би до кінця літа додати іще тисячу чотириста доларів до свого банківського рахунку, довівши загальну суму рівно до чотирьох тисяч доларів. Його дід вже сказав по секрету матері, що збирається подарувати йому дві тисячі доларів з приводу закінчення школи, тому якщо витратити його гроші та гроші діда на коледж, то внесок Дена можна буде зменшити до нуля. Це щодо першого року, а як же ж бути з рештою трьома? Звісно, він міг продовжувати працювати влітку, але щодо цього наразі були одні лише знаки запитання, і навіть якщо його дідо й захоче знову відщипнути йому трохи грошей, було б хибно розраховувати на них, тим паче зараз, коли у нього з’явилися проблеми з серцем, і медичні рахунки продовжували зростати. Один рік в Нью-Йорку, якщо йому поталанить потрапити до Колумбії, а потім що? Що іще може зробити чоловік при здоровому глузді окрім податися до Лас-Вегаса й поставити всі свої гроші на номер тринадцять?

У нього був один нереальний варіант, який, коли карта вдало ляже, міг би розв’язати всі його фінансові проблеми, але якби це сталося Фергюсон, вигравши партію, втратив би те, чого хотів найбільше, бо в такому разі Нью-Йорк та Колумбія як варіанти зникли б зі столу назавжди. Ба навіть гірше: це означало б провести іще чотири роки в Нью-Джерсі, де йому менше за все хотілося бути, і не лише в Нью-Джерсі, а в одному маленькому містечку цього штату, не більшому за той, в якому він мешкав зараз, і в результаті він опинився б у тій же самій ситуації, від якої намагався втекти більшу частину свого свідомого життя. Однак якби такий варіант дійсно трапився (а Фергюсон мав всі підстави вважати, що не трапиться), він радо прийняв би його й поцілував щасливу карту.

Того року Принстон започаткував дещо нове, Програму з вивчення творчості Волта Вітмена, фінансовану випускником 1936 року на ім’я Гордон ДеВітт, який виріс в Іст-Рутерфорді й ходив у тамтешні громадські школи, і щороку гроші ДеВітта мали піти на оплату повних стипендій для чотирьох випускників з нью-джерсійських середніх шкіл. Фінансова скрута заявника була одною з вимог, разом з відмінними оцінками та розсудливістю вдачі, і Фергюсона, як сина заможного бізнесмена, мали б визнати таким, що не має права на таку стипендію, але це було не так, бо на додаток до своєї відмови надавати сину гроші на поточні витрати Стенлі Фергюсон порушив угоду про розлучення, яку він підписав разом зі своєю колишньою дружиною, і яка передбачала, що він постачатиме половину грошей на утримання хлопця, тобто відшкодовуватиме Фергюсоновій матері та її новому чоловікові половину того, що вони витрачали на харчі для Фергюсона та на одіж, а також половину витрат на медичні й стоматологічні рахунки, але через півроку після свого другого заміжжя, коли грошей від колишнього чоловіка не надійшло, матір Фергюсона проконсультувалася в свого адвоката, і той написав батьку Фергюсона погрозливого листа з обіцянкою подати на нього до суду, щоби змусити сплачувати належне. Батько відреагував, запропонувавши компроміс: грошей за його половину хлопцевого утримання не буде, але віднині він припинить вказувати свого сина в своїй податковій декларації й надасть таку честь Дену Шнайдерману – і справу владнали. Сам Фергюсон про цю суперечку нічого не знав, але коли він сказав матері та вітчиму про стипендію ім. Волта Вітмена в Принстонському університеті, і пояснив, що хотів би надіслати туди заявку, але вважає себе таким, що не відповідає вимогам, ті запевнили його, що, навпаки – відповідає, бо попри те, що Ден мав пристойний доход, тягар сплати за навчання в університеті аж трьох дітей одночасно кваліфікував випадок Фергюсона як фінансову скруту. Що ж стосувалося юридичної сторони справи, то ситуація виглядала таким чином, що його батько неначе припинив своє існування. Це була добра новина. Погана ж новина полягала в тім, що Фергюсон нарешті дізнався правду про свого батька, і те, що накоїв його предок, так його засмутило, так розлютила дешева скнарість Стенлі Фергюсона по відношенню до жінки, з якою він колись був одружений, що єдине, що задовольнило б Фергюсона – це затопити батькові в пику. Цей сучий син відмовився від нього, і тепер йому хотілося відмовитися від батька.

– Так, я пообіцяв йому вечеряти з ним двічі на місяць, – сказав Фергюсон, – але, гадаю, мені більше не захочеться його бачити. Він порушив обіцянку, яку вам дав. Чому ж мені не можна порушити обіцянку, яку я дав йому?

– Тобі майже вісімнадцять, – сказала матір, – і ти можеш чинити як завгодно. Це – твоє життя, тобі й вирішувати.

– Пішов він у сраку!

– Розслабся, Арчі.

– Ні, я серйозно – пішов він у сраку!

Фергюсон підрахував, що заявників буде тисячі, тисячі здібних хлопців з усього штату, чемпіонів округу з футболу та баскетболу, старостів класу та переможців конкурсів з красномовства, а також математичних вундеркіндів з одними лише «відмінно» в атестатах. Такі бездоганні кандидати не залишали йому ані найменшого шансу, але Фергюсон все одно надіслав свою заявку, супроводжувану двома його оповіданнями та списком людей, які погодилися написати йому рекомендаційні листи: місіс Монро; учитель французької містер Болдью; а також його нинішній вчитель