Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Та як ти… — у неї бракувало слів, щоб висловити своє обурення цьому нахабному красеню, який, очікуючи її відповідь, зімружив очі. Він знущається… Вона не має влади?..

Атмосфера за столом стала вибухонебезпечною. Нависла тиша, і ситуацію врятував телефонний дзвінок. Артур дістав телефон. Здивувався, бо телефонував Паскаль. Хотів спершу вийти з-за столу й поговорити, а потім вирішив прийняти дзвінок, не виходячи, бо невідомо, як поведе себе Розарія, коли Злата залишиться сама. Дівчину й так колотило, повчання бабусі її доб’ють.

— Pascal, how’s it going? (Паскалю, як справи) Long time — no see (давно не бачились) — посміхнувся Артур до незримого співбесідника і прислухався до відповіді. — Like what? (Що наприклад?) — Артур закусив губу і слухав довгу розповідь. Почуте йому не дуже подобалося. Присутні за столом принишкли, чуючи чоловічий голос з телефону і нічого не розуміючи зі сказаного. — Never mind, it doesn’t matter... (не зважай, це не важливо) kind of… (щось на зразок) I see your point. (Я розумію твою точку зору). О… — він протягнув і посміхнувся. — You rock! (ти крутий) Ok, let me know. Bye! (добре, дай мені знати, бувай) — Артур вже збирався вимкнути телефон, але чоловік на тому кінці щось почав дуже швидко йому говорити і він засміявся. — No way!(Нізащо)

— Щось трапилося? — тихо запитала Злата, але на фоні загальної тиші її голос прозвучав голосно.

— Все добре, — Артур усміхнувся до неї, — Паскаль вирішує питання супорту (підтримки), оскільки проект я закінчив. Наша контора трохи брикається. Потім я тобі все розкажу, там довга історія, — він відсунув її волосся , заправивши за вухо, і обійняв за плечі.

— Ми теж любимо довгі історії, — усміхнувся батько Жанни.

— Це по роботі, — Артур відмахнувся, — буде нецікаво.

— Ну не знаю. Ти оце так гарно ґелґотів щойно, я аж заслухався і пожалкував, що абсолютно нічого не вивчив у школі. А ти оце отак гарно, молодець. Поважаю. А ти теж так вмієш? — звернувся він до Артема.

— Ні, я так не вмію, це в нас Артур лише так може, — Артем посміхнувся, відпиваючи воду зі склянки.

— Ви ж брати, значить теж маєш вміти.

— Брати, але лише по матері, і вона всі найцінніші гени віддала своєму первістку — Артуру, — засміявся Артем.

— Якби хтось не лінувався, то теж би так вмів, — Артур усміхнувся йому у відповідь.

— Ні, це не моє, ти ж знаєш. Кожен має займатися тим, до чого має хист.

— А чим ти займаєшся? — звернулася сусідка до Артема.

— Я фітнес-тренер.

— Спортсмен, значить? — уточнив її чоловік.

— Майже.

Розмова змінила своє русло, і Артем повів її у бік збалансованого харчування, норми випитої води, фізичних навантажень, видів дієт для тих, хто хоче схуднути чи набрати вагу, і особливості виконання вправ при різних захворюваннях.

— Рота зашити і худнеш на очах, — засміявся другий сусід, — он Толіку Горі челюху вправили, і вже не ГОРА, а так, ШПИЛЬ.

— Вправили? — перепитав Артур з посмішкою.

— Та яке вправили? РозхЕрачили всю морду, ніхто не знає ХТО і за ЩО, — обурився сусід навпроти.

— А він сам знає? — поцікавився знову Артур, скануючи чоловіка, що лише пару годин тому розмовляв з Горою.

— Каже, що ні. Але я думаю, що бреше, бо обережним і добрим став, що капець. І свою жінку вже не товче, а раніше частенько синя ходила. Вона його виходжувала, як дитя мале. Морда на фарш, руки теж... Дуже змінився він після того випадку. Камер відеоспостереження понаставляв, охорону для будинку найняв, якщо що — натискає кнопку і ті приїздять. Шуганий, карочє, став. Чужих людей боїться, хто новий з’являється — прямо паніка. Ото як твій Сергій приїхав, — звернувся він до батька Жанни, — то він як пацюк у хату побіг ховатися, хлопці оце приїхали — теж втік.

Артем поглянув на брата, що невідривно дивився на сусіда і уважно слухав його розповідь. Вираз обличчя серйозний, але в очах блищали недобрі іскри. Гора поводив себе так, як Артур і очікував, як і мало бути, але сама лише думка, що той кнур поліз тоді до ЙОГО Злати, пробуджувала в ньому дрімаюче почуття люті.

Всі, хто знав про те, що було насправді, почали уважно досліджувати вміст своїх тарілок, і Рая запропонувала випити, за здоров’я.

Злата від згадок про Гору і Сергія, котрий так негідно вчинив з її сестрою розхвилювалася.

— Артуре, ми забули, мені ж потрібно руки мастити, — сказала вона йому розгублено. Він повернув до неї голову, оцінив її схвильований стан. Точно знав, що нічого подібного їй робити не слід, але підтримав.

— Пішли, ліки в машині, — сказав він і підвівся.

— А ви куди? — поцікавилася Марина.

— У нас є приписи лікарів, котрі потрібно виконувати, ми швидко, — сказав Артур слідуючи за Златою до авто.

Вийшли за ворота, і вона повернулась до нього з очима повними сліз.

— Артуре, будь ласка, забери мене звідси… я не можу...

— Сонечку, спокійно, — він обійняв її. — Ще трошки — і повернемося в Київ.