Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Те саме, що й завжди, — відказав чоловік. — Шукають роботи. Кроссон — остання зупинка, після якої Елд стає дійсно густим. Розумні каравани знаходять тут іще одного-двох охоронців, — він трохи випив. — Тільки останнім часом поміж дерев общипують забагато людей. Каравани проходять не так часто.

Я окинув залу поглядом. На присутніх не було жодної броні, та тепер, подивившись уважно, я бачив у більшості з них ознаки найманського життя. Ці чоловіки були суворіші на вигляд, аніж пересічні міщани. Більше шрамів, більше зламаних носів, більше ножів, більше зухвальства.

Чоловік кинув ложку в порожню миску та звівся на ноги.

— Можете сидіти тут — мені байдуже, — сказав він. — Я пробув тут шість днів, і на моїй пам’яті проїхало всього чотири фургони. Та й тільки ідіот подався б на північ за поденну плату.

Він узяв великий клунок і закинув його собі на плечі.

— І зараз щезає стільки людей, що тільки ідіот шукав би ще допомоги в такому місці. Ось що я зараз скажу задарма: половина з цих смердючих покидьків, либонь, перерізала б тобі горлянку вже на першу ніч у дорозі.

Плечистий чоловік із буйною чорною бородою, що стояв біля шинкваса, глузливо засміявся.

— Як не годен кидати кості, не ліпи з мене харциза, свинтусе, — відповів він із сильним північним акцентом. — Ше раз шось таке бовкнеш — і я дам тобі вдвічі більше, ніж тобі дісталося вчора. Ше й з відсотками.

Чоловік, із яким розмовляв я, зробив жест, для розуміння якого не конче треба бути адемом, і подався за двері. Бородань розсміявся.

Тут нагодилася наша випивка. Темпі вихилив половину свого віскі одним ковтком і протяжно, вдоволено зітхнув, згорбившись на стільці. Я надпив сидр. Раніше я сподівався пограти годину-дві в обмін на трапезу. Але мені бракувало дурості грати в залі, в якій сиділи лише роздратовані найманці.

Ясна річ, я міг би й пограти. За годину змусив би їх сміятись і співати. За дві міг би змусити їх плакати в пиво й вибачатися перед служницею. Але не за вартість однієї трапези. І лише не маючи кращих варіантів. Ота зала пахла бідою. Там назрівала бійка. Про це здогадався б усякий мандрівний артист, який недурно їсть свій хліб.

Плечистий чоловік узяв дерев’яний кухоль і з награною невимушеністю підійшов до нашого столика, а тоді відсунув для себе стілець. Широко, нещиро всміхнувся крізь густу чорну бороду та простягнув руку в бік Темпі.

— Здоров будь, — проказав він так голосно, що його міг почути весь шинок. — Я звусь Тем. А ти?

Темпі простягнув руку й потиснув йому долоню. Його долоня у величезному волохатому лапищі другого чоловіка здавалася дрібною та блідою.

— Темпі.

Тем усміхнувся йому.

— І шо ви робите в місті?

— Просто проходимо тут, — відповів я. — Зустрілися в дорозі, а він зволив піти зі мною.

Тем зневажливо зміряв мене поглядом.

— Я не до тебе звертався, хлопче, — прогарчав він. — Шануй кращих за себе.

Темпі змовчав, споглядаючи здорованя з тим самим спокійним уважним обличчям, із яким ходив завжди. Я побачив, як він підніс лівицю до вуха в незнайомому мені жесті.

Тем випив трохи, не зводячи погляду з Темпі. Коли він опус­тив кухоль, темне волосся довкола його рота було мокре. Тем витер його, провівши передпліччям по обличчю.

— Завше хтів знати… — заговорив він так голосно, що його слова рознеслися по всій залі. — От ти адем. Кіко заробляють такі файні хлопи, як ти?

Темпі повернувся до мене, злегка схиливши голову набік. Я зрозумів, що він, напевно, не розбирає сильного акценту ­чолов’яги.

— Він хоче знати, скільки грошей ти заробляєш, — пояснив я.

Темпі поворушив однією долонею.

— Складно.

Тем перехилився через столик.

— А якби тебе найняли охороняти караван? Кіко ти взяв би за день?

— Два йоти, — знизав плечима Темпі. — Три.

Тем демонстративно реготнув — так голосно, що я відчув запах його дихання. Думав, що воно буде смердючим, але воно не смерділо. Від нього пахло сидром, солодким і зі спеціями.

— Чули, хлопи? — крикнув він через плече. — Три йоти на день. А він же ледве патякає!

Майже всі вже й так дивились і слухали, і ці відомості викликали по всій залі тихе роздратоване бурмотіння.

Тем знову повернувся до столика.

— Більшість із нас дістає один гріш на день — якшо, звісно, взагалі має роботу. Я дістаю два, бо гарно вправляюся з кіньми й можу за потреби підняти задок фургона, — він покрутив широкими плечима. — А ти вартий двайцятьох у бійці?

Не знаю, що з цього зрозумів Темпі, але останнє запитання він, схоже, зрозумів незле.

— Двадцятьох? — він окинув усе довкола оцінювальним поглядом. — Ні. Чотирьох, — невпевнено поводи´в уперед-назад розчепіреною долонею. — П’ятьох.

Від цього атмосфера в залі не покращилася. Тем похитав головою в утрируваній задумі.

— Навіть якби я тобі повірив, — сказав він, — тоді виходить, шо ти маєш заробляти штири чи п’ять грошів на день. Не двайцять. Ш…

Я максимально улесливо всміхнувся і втрутився в розмову.

— Послухай, я…

Тем гепнув кухлем по стільниці, і в повітря полетіли бризки сидру. Загрозливо позирнув на мене — без крихти фальшивої грайливості, яку він демонстрував Темпі.

— Хлопче, — сказав він, — як ше раз мене переб’єш, я тобі зуби виб’ю, — промовив він, ні на чому особливо не наголошуючи — наче давав мені знати, що я неодмінно намокну, якщо стрибну в річку.

Тем знову повернувся до Темпі.

— Чого ти думаєш, ніби вартий трьох йотів на день?

— Хто купує мене, той купує оце, — Темпі підніс руку. — І це, — показав на руків’я меча. — І це, — потицяв у шкіряний ремінець, що міцно припинав його характерні червоні шати адема до грудей.

Здоровань сильно вдарив долонею по столу.

— То он у чому таємниця! — проказав він. — Мені треба розжитися червоною сорочкою!

Тут уся зала захихотіла.

Темпі похитав головою.

— Ні.

Тем нахилився вперед і вдарив товстим пальцем по одному з ремінців поряд із плечем Темпі.

— Хочеш сказати, шо я не маю права носити файну червону сорочку, як у тебе? — ще раз ударив по ремінцю.

Темпі невимушено кивнув.

— Так. Ти недостатньо вправний.

Тем несамовито вишкірився.

— А якби я сказав, шо твоя мамця — курва?

У залі стало тихо. Темпі повернувся до мене. «Цікавість».

— Що таке курва?

Ясна річ, ми не згадували цього слова за останній виток. Пів секунди я думав, чи не збрехати, але так я просто не міг.

— Він каже, що твоя мати — людина, якій чоловіки платять за статеву близькість.

Темпі знову повернувся до найманця й люб’язно кивнув.

— Ти дуже добрий. Я дякую тобі.

Тем спохмурнів, неначе запідозрив, що з нього кепкують.

— Ах ти боягуз. Та я за гнутий гріш дав би тобі такого прочухана, шо ти ходив би з прутнем навиворіт.

Темпі знову повернувся до мене.

— Я не розумію цього чоловіка, — промовив він. — Він ­намагається купити статеву близькість зі мною? Чи він бажає битися?

Зала вибухнула сміхом, і Темове лице під