Читати книгу - "Перлини української класики"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ну, численне зібрання! Численне зібрання! – мовив, обертаючись до Євгенія. – Справді, можна вам погратулювати, пане меценасе.
– Біда вовка з лісу гонить, пане старосто, а селян на віче, – з усміхом мовив Євгеній.
– Жаль тілько, що сьогодні даремний був їх труд, – з уданим співчуттям мовив староста.
– Як то даремний?
– Не з моєї вини, пане меценасе, їй-богу, не з моєї вини! – сквапно додав староста.
– Але ж я не розумію, що сталося.
– Ось прошу, пан міський будівничий, оглянувши комісіонально сей будинок, заявив під своєю урядовою присягою, що вважає його небезпечним для життя і здоров’я так численного зібрання. І для того… дуже мені прикро, пане меценасе… прошу вірити… тим прикріше, що зібрання справді дуже гарне…
– Значить, пан староста?…
– Повторяю: не я. Справоздання пана будівничого було для мене правдивою несподіванкою.
– Значить, наше нинішнє віче не відбудеться? – весь поблідлий, запитав Євгеній.
– На жаль, ні! Прошу се зараз оголосити зібраним і зарядити, щоб безпроволочно опорожнили локаль.
Ся розмова велася півголосом, так що тільки ті, хто стояв у безпосередній близькості, могли чути її. Тим часом у возівні стояв глухий гамір від соток зібраного народу. Деякі, що їм зачинало бути горячо в кожухах серед стиску, почали домагатися, щоб розпочинати віче. Та ось у перших рядах зібраних, тих, що були найближче коло подіуму, почав уставати якийсь гамір, якийсь неспокій.
– Що там? Що там? – летіли швидкі, півголосні запитання з різних боків. У відповідь на ті питання перекидано якісь уривані слова, рухи, окрики. Гамір ріс з кождою хвилею.
– Прошу втишитися! – крикнув Євгеній, виходячи наперед.
– Тихо! Тихо! Мовчіть там! Слухайте! – лунали голоси в різних кутах возівні. Треба було з півмінути, поки все втишилося.
– Браття селяни! – мовив Євгеній. – Дякую вам сердечно, що, незважаючи на непогоду і заметіль, ви прибули так численно на мій поклик. Тим ви дали доказ, що розумієте своє положення і щиро бажаєте подумати про його поправу. Ви доказали, що хочете самі працювати, самі боротися з лихом, яке допікає вам з різних боків. Ви показали, як безсоромно брешуть або навмисно дурять себе ті, котрі вважають вас якимись недорослими дітьми, якимось стадом баранів, що їх пастух мусить пасти і стригти.
– Пане меценасе, – перервав йому староста, – перепрошаю. Таким тоном говорити я не позволю. Прошу зараз…
– Зараз скінчу, а щодо тону, то най пан староста будуть спокійні. Я знаю, яким тоном маю промовляти, і готов відповідати за кожде слово.
– Що там! Що там! Вільність слова! – гукнув із юрби один священик.
– Вільність слова! Вільність слова! – повторило кількадесят селян.
– Дорогі браття! – мовив Євгеній. – Тота наша вільність слова нині ще така буде, як теля на дуже коротенькім припоні. Власне, пан староста завідомив мене, що наше нинішнє віче не може відбутися.
– Га! Як се? Чому се? – заревла ціла юрба величезним окриком.
– Прошу вспокоїтися! – крикнув Євгеній, а по хвилі говорив далі: – Бачите, отся возівня – подивіться на неї. Як вам здається? Правда, вона ще не дуже стара, і ми не такі Самсони, щоб могли розперти її плечима. А тим часом тутешній пан будівничий – ось він, придивіться йому! – під присягою зізнав, що вона грозить заваленням і він не ручить за наше безпеченство.
– Брехня! Безсоромна брехня! Сором будівничому! Фальшиво присяг! – посипались окрики.
– Дорогі браття! Прошу вас, покажіться вдячними сьому нашому опікунові, що так дбає за наше життя і здоров’я. А тепер – бачите, пан староста жадає, щоб ми розійшлися.
– Не підемо! Не підемо! Будемо радити, аж отся халабуда розвалиться! – ревли голоси з юрби.
– Іменем закону розв’язую зібрання! – закричав острим голосом староста. – Прошу розійтися, бо велю жандармами випорожнити локаль! А хто буде кричати та противитись, того зараз велю арештувати.
Сі слова зробили своє. Глибока тишина залягла в возівні. Всі побачили, що непереливки.
– Дорогі браття! – мовив Євгеній. – Чуєте самі, як пан староста чемно просить. Було б негарно, якби ми не послухали його просьби. Відложимо своє віче на тиждень. Від нині за тиждень прошу вас зібратися знов.
– Славно! Славно! – залунало з соток уст. Пригноблення, викликане словами старости, щезло в одній хвилі.
Та ось наперед виступив пан бурмістр і, заким хто-небудь міг отямитись з диву, випалив ось яку промову – щоправда, по-польськи:
– Шановне зібрання! Маю честь завідомити вас, що й я на нині скликав зібрання з таким самим дневним порядком. Правда, я скликав жидів, але проте хто з вас ласкавий, прошу на моє зібрання – на Вигоду за містом!
Євгеній аж мало не підскочив. Йому відразу стало ясно, що й до чого воно йде.
– Всі йдемо! Всі! – крикнув він, обертаючись до зібраних, і окрик «Всі! Всі!» залунав стоголосною луною. З тим окриком на устах купи селян почали висипатися з Парнасового заїзду. Бурмістр попід руку з Євгенієм, оба окружені врадуваними селянами, посунули передом. Староста, будівничий і ті панки, що прийшли з ними, стояли на подіумі, мов змиті холодною водою, і ждали, аж возівня випорожниться настільки, щоб могли вийти свобідно.
– Ну, пан бурмістр зробив мені збитка! – мовив староста до будівничого. – Але я надіюсь віддячитись йому за се.
– І хто би був надіявся! – охав будівничий. – Такий порядний чоловік! Такий патріот!
– Е, жид усе жидом! – саркастично додав один панок, і всі вони, похнюплені, пішли до староства.
LX
В своїй канцелярії пан староста застав маршалка Брикальського.
– Ну, що ж? Заборонено віче? – запитав сей зараз по першім привітанню.
– Заборонено, але тілько наполовину.
– Як то наполовину?
– Так, що забралося з одного місця, а має відбутися в другім.
– Хіба ж се так може бути?
Староста пояснив маршалкові підступ, на який узяв його бурмістр.
– От диво! – аж скрикнув пан маршалок. – Я би по нім ніколи не надіявся.
– Хлопсько-жидівська конспірація, пане маршалку! – мовив напівжартливо староста.
– І пан староста не мають способу розбити сю конспірацію?
– Що ж я зроблю? На бурмістрове зібрання поїхав комісар. Ми думали, що се буде зібрання з самих жидів, і для того я не дав йому ніяких спеціальних інструкцій.
– Але ж через присутність хлопів характер зібрання зміниться. Причина до розв’язання.
– Ні, пане маршалку. Віче заповіджено як публічне. Значить, кождий має право прийти.
– Ну, то ужиє собі там пан Рафалович! Ах, ad vocem[65]! Чули, пан староста, які галантні авантюри мав той пан Рафалович сеї ночі?
– Ні, не чув нічого.
– О, цікаві історії!
І пан маршалок розповів з власними прибільшеннями історію про нічний напад Стальського на Рафаловичеве помешкання, розуміється, ставлячи справу так, що уведення Рафаловичем жінки Стальського являлося безсумнівним фактом.
– Бійтеся Бога! – скрикував раз по разу староста під час сього оповідання. – Але відки ж пан маршалок знають се?
– Власне, оповів мені один із свідків сеї авантюри. Зрештою по місті скрізь говорять про неї голосно.
В тій хвилі ввійшов возний і подав старості якесь письмо. Сей перебіг його очима і аж підскочив з дива.
– Представте собі, пане маршалку: донесення від поліції! Стальського найшли нині рано вбитого в його помешканні. Його жінка щезла безслідно.
– От і бачите! Се він! Се його рука. Коли не сам, то хтось із його намови.
– Ах! Се показує нам справу в новім світлі! – мовив староста, тручи себе долонею по чолі, мов бажаючи видобути відтам те нове світло.
– Я би радив зараз на вічі, з-посеред хлопів, арештувати сього панича. Се раз назавсіди заріже його в їх очах, зробить його неможливим, – мовив рішучо маршалок.
– Розуміється, розуміється! Тілько на власну руку я не можу сього зробити.
– Суд недалеко, – мовив маршалок. Він чув себе в тій хвилі премудрим стратегом, що видає накази й інструкції, від яких залежить закінчення великої битви.
Не гаючись, вони вибігли оба зо старостою і подались просто до президента суду.
А на Вигоді тим часом розпочалося віче в дуже піднесенім, навіть веселім настрої. Жидів зібралося дуже небагато; се знав бурмістр дуже добре наперед, що в торговий день кождому жидові сто раз важніше діло торг, ніж якась там повітова організація. Та й ті жиди, що зійшлися з цікавості, уступили набік і згубилися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Перлини української класики», після закриття браузера.