Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Усе це прекрасно, — озвався дідусь Мориц, — але не для мене. Бо я не маю ні дозволу на в’їзд, ані дозволу на проживання. Не кажучи вже про дозвіл працювати.

— Не маєш дозволу на проживання? Не маєш візи? Не маєш дозволу працювати? — Воротар підняв руку. — Тоді ти матимеш навіть ложу в першому ярусі, якраз посередині, з неї видно все воїнство небесне.

— Це було б непогано, — погодився Мориц, — особливо для такого театрала, як я. Але тут є ще одна заковика, і вона все зводить нанівець… Я, власне, дивуюся, чому ви ще здалеку не поставили щити з написами про те, що нам сюди входити заборонено. Коротше кажучи, я єврей. Позбавлений громадянства в Німеччині. Висланий і багато років живу нелегально.

Воротар підняв обидві руки.

— Єврей? Позбавлений громадянства? Багато років прожив нелегально? Тоді ти матимеш двох ангелів до своїх послуг, та ще й третього з сурмою на додачу. — Тут він гукнув у ворота* — Гей, ангеле бездомних! — І тієї ж миті велична постать у блакитних шатах з обличчям усіх матерів світу злетіла і стала поруч дідуся Морица.

— Ангел великих страдників земних! — покликав знову воротар, і постать у білих шатах, із чашею сліз на плечі, стала по другу руку дідуся Морица.

— Одну хвилиночку, — попросив Мориц і звернувся до воротаря: — А ви певні, добродію, що там не…

— Не турбуйся, — перебив воротар. — Наші концтабори глибоко під землею.

Ангели взяли Морица за руки, і старий мандрівець, ветеран емігрантів, упевнено і спокійно пройшов у ворота, назустріч небаченому сяйву, над яким раптом зашуміли барвисті тіні, спадаючи з небес, дедалі швидше, швидше — і все закрили…

— Морице! — гукнула з порога Едит Розенфельд. — А ось і дитя. Новонароджений француз. Ти хочеш подивитись на нього?

Старий не озвався. Жінка підійшла ближче. Мориц Розенталь із Годесберга-на-Рейні вже не дихав.

Марія прокинулася ще раз. Усю першу половину дня вона пролежала в агонії і лише марила. Тепер вона знову пізнала Штайнера.

— Ти ще й досі тут? — злякано прошепотіла вона.

— Я можу лишатись тут, скільки захочу, Маріє.

— Як це розуміти?

— Вийшла амністія. Мене теж помилують. І тобі вже нема чого боятися. Я лишуся з тобою назавжди.

Вона недовірливо глянула йому в очі.

— Йозефе, це ж ти сказав, аби тільки мене заспокоїти…

— Ні, люба. Учора вийшла амністія. — Він обернувся до сестри, що поралася з ліками в глибині палати. — Правда ж, сестро, з учорашнього дня мені вже не слід боятися, що мене схоплять?

— Ні, — невиразно відповіла сестра.

— Будь ласка, підійдіть ближче, моя дружина хоче почути од вас про це ясніше.

Сестра як стояла, схилившись, так і скам’яніла.

— Та я ж уже сказала…

— Я вас прошу, сестро! — прошепотіла Марія.

У палаті запала тиша.

— Прошу, сестро… — ще раз прошепотіла хвора.

Сестра неохоче підійшла до ліжка. Хвора не зводила з неї очей.

— Адже правда, що з учорашнього дня мені можна тут лишитись назавжди? — спитав Штайнер.

— Так… — видушила з себе сестра.

— І що мені вже не слід боятися, що мене схоплять?

— Ні…

— Спасибі, сестро.

Штайнер бачив, як очі дружини вкрились вологою. У неї вже не було сили й заплакати.

— Тепер усе гаразд, Йозефе, — прошепотіла вона. — І саме тепер, коли я тобі потрібна, я мушу тебе покинути…

— Ти не покинеш мене, Маріє…

— Мені так хочеться встати й піти звідси разом із тобою.

— Ми підемо звідси разом із тобою.

Вона лежала мовчки й дивилась на нього. Обличчя вже було землисте, кості випиналися з-під шкіри, і волосся за ніч зблякло, втратило свій колишній блиск, ніби осліпло. Штайнер дивився на все це й не бачив, він тільки бачив, що вона ще дише; а поки вона жила, для нього це була Марія, його дружина, в ореолі спільної юності та спільної долі.

Помалу в палату заповзав вечір, і з коридору, з-за дверей, уже нетерпляче покахикував Штайнбреннер. Марія дихала тихо, ледве помітно, потім стала дихати нерівно, з перебоями. Зрештою подихи стали ще тихішими і завмерли, наче слабкий вітерець. Штайнер тримав руки дружини, поки вони захололи: він помирав разом із нею. Коли підвівся, щоб вийти з палати, він був сам собі чужий, пуста оболонка, позбавлена чуттів, лише рухами схожа на людину. Байдужим поглядом окинув сестру. За дверима його зустріли Штайнбреннер і Сце один суб’єкт.

— Більш як три години чекали на тебе, — прошипів Штайнбреннер. — Ну, та про це ми з тобою поговоримо ще не раз і не два, можеш бути певен.

— Я певен, Штайнбреннере, — відповів Штайнер. — Уже чого-чого, а цього я певен.

Штайнбреннер облизав губи.

— Ти, я гадаю, добре знаєш, що до мене звертатися слід «пане вахмістр», га? Ну, нічого, можеш і далі тикати мені й говорити «Штайнбреннер», — але за кожне «ти» й за кожного «Штайнбрен-нера» ти в мене, голубе, тижнями плакатимеш кривавими сльозами. Тепер мені з тобою нема куди поспішати.

Вони спускалися сходами вниз, по обидва боки Штайнера — охоронці. Був теплий вечір, високі вікна, що сягали від підлоги до стелі, прочинені навстіж. Знадвору пахло бензином і ранньою весною.

— Тепер у мене буде багато часу для тебе, — самовдоволено вів далі Штайнбреннер, — дуже багато — усе твоє життя, мій любчику.

Штайнер замислено кивав. Отвір вікна дедалі більшав, наближався, ось він уже зовсім поряд… Штайнер пхнув Штайнбреннера до вікна, стрибнув на нього і разом з ним вилетів у простір.

— Ви можете спокійно взяти ці гроші, — сумним, надломленим голосом сказав Мариль. — Він спеціально лишив їх тут у мене для вас двох. Я мав передати їх вам, якщо він сюди не повернеться.

Керн похитав головою. Він тільки-но приїхав і сидів з Марилем у катакомбах — брудний, обшарпаний. Од самого Дижона він їхав автопоїздом як помічник шофера і вантажник.

— Він повернеться, — повторював Керн. — Штайнер повернеться.

— Не повернеться він! — роздратовано вигукнув Мариль. — Господи, не крайте хоч ви мені серце отим своїм «повернеться, повернеться»… Не повернеться він уже ніколи! Ось нате, прочитайте!

Він вийняв із кишені зім’яту телеграму й кинув на стіл. Керн узяв її, розправив: вона була послана з Берліна хазяйці готелю «Верден».

«Від щирого серця вітаю з днем народження. Отто», — прочитав Керн.

— Що це означає? — обернувся він до Мариля.

— Це означає, що його схопили. Так ми домовилися з ним. Один із його друзів мав послати таку телеграму… Та це не важко було й передбачити. Я ж йому одразу