Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

По-справжньому зачіпало короля, коли маркіза починала обсипати образами небіжчицю. Вона це постерегла і заходила що раз то далі. Вона, мовляв, не якась терпляча квочка, в неї нема подвійного підборіддячка, наважилась вона сказати врешті й заспівала ламким, але й дзвінким голоском: «Чарівній Габрієлі…» Тоді король рвучко повернувся до неї спиною й гукнув:

— Бассомп'єр, хай сідлають! Я поїду назад, до начальника артилерії.

Придворний наважився звеліти, щоб сідлали тільки королевого коня.

— Я, — пояснив він, — стою на боці пані де Верней і зостаюся при ній. Бо я бачу: у вашої величності на думці те саме.

I справді, він доти бігав з його кімнати до її кімнати й назад, поки посварені коханці не зникли обоє в тій самій спочивальні.

Та все це були дрібниці, як згадати, що Анрі муситиме відіслати геть свою химерну живу іграшку, коли прибуде королева. Третього листопада вона зійшла на берег у Марселі. В спільній спочивальні в Шамбері від цього ніщо не змінилось. Королева привезла з собою папського легата, що мав доручення замирити супротивників у Савойї, і то спішно, бо Монмельян ось-ось мав упасти, і герцог зазнав би цілковитого розгрому. Нарешті Марія Медічі й кардинал Альдобрандіні опинились за два дні дороги від Шамбері, цього місця королівських розваг, і ті розваги не могли тривати далі.

Маркіза лютувала, вона збиралась тицьнути в очі кардиналові своє знамените шлюбне зобов'язання, щоб він тут-таки оголосив флорентійське вінчання недійсним. А король мав негайно одружитися з нею. Всі дивувалися, що він так покірливо терпить цей скандал. Він сперечався, наводив докази, ніби цим чогось можна досягти, але не вимовив жодного владного слова. Він поводився так, наче підлеглий, і цим доводив її до нестями — а може, він якраз цього й хотів? Бо коли вона нарешті зовсім знавісніла й сама злякалась, він зразу показав себе владарем; і ще дужче дивувало те, що вся їхня суперечка і його метаморфоза не зайняли й чверті години. Він обняв її твердою рукою й відвів на барку, що тішила око витонченим оздобленням і стояла на мальовничому озері. Шалена маркіза вмить угамувалась і аж у долоні плескала, радіючи приємній подорожі.

А потім у неї полилися сльози, як і годиться під час прощання щирих коханців, що мають витерпіти розлуку, хай і недовгу. Анрі пообіцяв, що скоро наздожене її. І він справді дотримає слова: коханка це знає. Він махав рукою вслід суднові, аж поки воно зникло в далині, але її постать розтанула в його затуманених очах, коли вона ще махала йому. Коли це все було вже? Де він отак само випроваджував жінку— з благаннями, слізьми, обіцянками, цілунками? Тоді це вийшло не так легко й швидко, як тепер, коли в серці порожнеча, а почуття нетривкі. Тоді все це було сповнене муки й каяття, що тривали довго — тривають й досі. Звідси й оце квапливе, химерне повернення.

Чужинка

Марія Медічі зійшла на берег зі своєї галери, де стіни в покоях іскрилися самоцвітами. На якір стало не тільки це судно, його супроводили три флоти — тосканський, папський і мальтійський. Королева привезла з собою сім тисяч італійців — вони мали зостатись тут, живитись коштом французького народу й повсюди голосно говорити мовою королеви-чужинки.

Майже всьому її почтові не терпілося швидше попасти до французького двору. Французькі дворяни, що прибули з королевою, їхали повільніше, а найповільніш з усіх — перший стайничий герцог де Бельгард. Король послав свого Бляклого Листа до Флоренції з приватним дорученням і тепер, мабуть, нетерпляче дожидав, що він повідомить. Але Бельгард не поспішав у гори: він вважав, що встигне саме вчасно відповісти на всі запитання, коли король прибуде до міста Ліона й на власні очі побачить Марію Медічі.

А вона поїхала насамперед до папської області, до Авіньйона, де єзуїти влаштували їй зустріч у своєму новому стилі: з надміру пишними тріумфальними арками та барвистими промовами. Авіньйон лежав у королівстві, та водночас і за його межами. Там можна було — принаймні вдавано — палити на вогнищах єретиків, і королеві показали таку сцену в театрі, дуже приємно нажахавши її — і не тільки цим. Ось іще, наприклад, число сім: учені отці розгадали його таємницю. Сімка, зокрема, визначає життєвий шлях короля, якай, на жаль, не визнає нічого надприродного й хотів би надміру обмежити сферу незглибимого. Єретиків у нього в королівстві не палять, їх навіть цінують вище, ніж християн. Аж віри не йметься, що в нас тепер тисяча шестисотий рік.

Королівство відстало від своєї доби — по суті, з вини однієї людини, коли вже казати по правді. Патер Суарес у папському місті Авіньйоні[88] поборов свій природний острах перед королівською величністю — священною, безперечно. Тим суворіше треба судити державця, коли він не розуміє власної величності, як і духу сторіччя. Ми — поступ, ми — нова доба, ми засвоїли її стиль і смаки, в яких божественне милостиво спускається до земного, — так повчав єзуїт королеву, що стояла навколішки в сповідальні.

Перше, чого вона повинна домогтися від його величності,— це дозвіл товариству Ісусовому повернутись до королівства. Це необхідне для спасіння її власної душі. І ще раз патер порадив їй триматися спасенної суворості, бо вже побачив, що ця чужинка й сама владолюбна і обмежена, й розпізнав у ній підхоже знаряддя. Ним малося зломити поборника свободи совісті, оскільки він іще сам пам'ятав, хто він. Жінки висотують розум із старого чоловіка, а ця, треба сподіватися, доконає його.

Коли ця жінка виїздила з міста, вона вже сама наполовину позбулася розуму. Досить було отцям па прощання побажати їй дитини, як вона запала в містичний екстаз, — чого ж їм іще бажати?

Її власний ескорт із двох тисяч вершників супроводив її до Ліона, і там вона цілий тиждень дожидала короля. Тепер його затримувала в Савойї вже не коханка — цю роль перебрав на себе папський легат. Тільки-но звіялась одна, як вигулькнув із-за гір другий. Перше розчарування: Альдобрандіні[89], родич Марії Медічі, сподівався виручити герцога Савойського, але не домігся нічого.

Король Франції виявив просто-таки молодечу непохитність. Без зайвих балачок він наказав, вітаючи янгола миру в червоних шатах, стріляти з гармат. Священики перехрестилися. А король під той гуркіт прокричав, що таких самих він має чотири десятки, і вони рознесуть фортецю Монмельян, а тоді герцогові вже не буде за що й торгуватись.

Війна розгорілась би знову, та випало невидано багато снігу. Довкола повиростали нові