Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

Розповів М. про ніч, цього мало. Із симптомами змирися, на симптоми не нарікай, поринь у страждання.

На серці тривожно.

24 січня. Щастя молодих і літніх одружених чоловіків, що працюють у нашій конторі. Мені воно не доступне, а якби й було доступне, то стало б нестерпним, і все ж це — єдине, чим я був би схильний насититись.

Зволікання перед народженням. Якщо існує переселення душ, то я ще не на найнижчому ступені. Моє життя — це зволікання перед народженням.

Стійкість. Я не хочу розвиватися у певний спосіб, я хочу в інше місце, насправді це — оте «прагнення до іншої зірки», але мені було б досить стояти впритул біля самого себе, мені було б досить, якби місце, де стою, я міг сприймати як інше місце.

Розвивалося все просто. Коли я ще був задоволений, я хотів бути незадоволеним і всіма приступними мені засобами, наданими часом і традиціями, навертав себе до незадоволення, хоч і хотів мати можливість повернутися. Отож я завше був незадоволений, зокрема й своїм задоволенням.

Прикметно, що коли діяти достатньо послідовно, то комедію можна обернути на дійсність. Мій духовний занепад почався з дитячої, щоправда, по-дитячому усвідомленої гри. Наприклад, я примушував м’язи на обличчі штучно посмикуватися, ходив Ґрабеном, переплівши за потилицею руки. По-дитячому відразлива, але успішна гра. (Десь так я розвивався й у писанні, щоправда, згодом цей розвиток, на жаль, припинився.) Коли вже в такий спосіб можна силоміць накликати на себе лихо, то можна силоміць накликати все. Хоч би як здавалося, що весь мій розвиток заперечує мої розмірковування й хоч би як такі думки взагалі суперечили моїй суті, я в жодному разі не можу визнати, що перші початки мого нещастя були внутрішньо потрібні, а якщо в них і була потреба, то не внутрішня, вони налітали, як мухи, і їх, як мух, не важко було прогнати.

На другому березі нещастя було б таке саме велике, а може, й більше (через мою слабкість), адже я знаю це з досвіду, важіль і досі трохи здригається, відколи я перевів його востаннє; але навіщо ж тоді я збільшую нещастя, стоячи на цьому березі й прагнучи потрапити на другий?

Сумний з певної причини. Залежу від неї. Завжди в небезпеці. Безвихідь. Як легко було першого разу, як важко цього разу. Як безпорадно дивиться на мене тиран: «То ось куди ти мене ведеш?» Отже, спокою, незважаючи ні на що, все ж таки нема; пополудні вранішню надію поховано. За такого життя не можна вдовольнитися коханням, не було ще, безперечно, такої людини, якій це вдалося б. Коли люди досягали цієї межі — а той, хто доходить до неї, уже гідний співчуття, — вони звертали вбік, а я зробити цього не можу. Мені навіть здається, що я до неї зовсім і не йшов, а мене ще маленьким притягли туди й прикували ланцюгами, тільки усвідомлення нещастя прокидалося поступово, а саме нещастя було вже там, бракувало лише проникливого, навіть не пророчого погляду, щоб його побачити.

Вранці спало на думку: «В такий спосіб ти, мабуть, усе ж зможеш жити, тільки бережи тепер це життя від жінок». Бережи його від жінок, але оце «в такий спосіб» їх уже передбачає.

Сказати, що ти мене покинула, було б дуже несправедливо, але те, що я покинутий, часом жахливо покинутий, — це правда.

Щодо «рішення» я теж маю право впадати в безмежний відчай з приводу свого становища.

30 січня. Очікую запалення легенів. Страх не так перед хворобою, як за матір і перед нею, перед батьком, перед директором і всіма іншими. Ось тут і виявляється, що існують два світи й що супроти хвороби я такий самий невіглас, такий самий безпорадний, такий самий несміливий, як, скажімо, перед старшим кельнером. А загалом розподіл мені здається надто чітким, у своїй недзвозначності небезпечним, сумним і надто владним. Невже я живу в іншому світі? Чи зважуюсь я про це сказати?

Часом кажу: «Нащо мені жити? Я не хочу помирати лише задля сім’ї». Але ж саме сім’я — це і є втілення життя, отже, жити хочуть все ж таки задля самого життя. Та щодо матері, то це, здається, стосується й мене, хоча тільки останнім часом. Та чи не вдячність і розчулення привело мене до цього? Вдячність і розчулення, позаяк я бачу, як вона, докладаючи неймовірних на її вік зусиль, намагається відновити мої зв’язки з життям. Але вдячність — це також життя.

3 лютого. Безсоння, майже безпросвітне; змучений сновиддями, так ніби їх видряпують на мені, мов на якомусь непіддатливому матеріалі.

Млявість, слабкість очевидна, але описати її важко, бо це — суміш полохливості, стриманості, балакучості, нерішучості, мені хочеться описати щось однозначне, низку прикмет слабкості, які в певному сенсі становлять одну-єдину слабкість, що піддається чіткому опису (вона не має нічого спільного з великими вадами, такими як брехливість, марнославство тощо). Ця слабкість стримує мене як від божевілля, так і від будь-якого злету. За те, що вона стримує мене від божевілля, я її лелію; від страху перед божевіллям я офірую злетом, але ця моя оборудка в царині, що не знає оборудок, звичайно ж, зазнає поразки. Якщо тільки не втрутиться сонливість і своєю цілоденною й цілонічною роботою не зруйнує всі перешкоди й не розчистить шлях. Але тоді мене знову прийме в свої обійми божевілля, бо я відмовився від злету, який приходить лише тоді, коли його бажаєш.

4 лютого. Огорнений холодом відчаю, змінене обличчя, незбагненні люди.

М. сказала, сама не в змозі до кінця зрозуміти (адже є і вмотивована сумна пихатість) всієї правди своїх слів, про щастя просто погомоніти з людьми. Кого ще можуть так, як мене, потішити балачки з людьми! Надто пізно, мабуть, і дивним кружним шляхом я повертаюся до людей.

5 лютого. Утекти від них. Зробивши якийсь карколомний стрибок. Удома, в затишній кімнаті, при світлі від лампи. Казати про це небезпечно. Це може викликати їх із лісів, як