Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

— Мамуню, я тебе прошу, — жалібно благає Німий Отто в ілюмінатор рубки. У відповідь добра жінка заходиться ревіти кровожерливу

МАТРОСЬКУ ПІСНЮ

Я — королева Балтійських піратських шляхів, і ніщо мене не колише,

І кожен, хто мене діставав, кості і череп на дні моря залишив.

І рибки дрібні, наче ті посланці, впливають в очниці проспівати нарешті:

«Ніколи не домахуйся ти до Фартової Ґнаб і її ризикового ґешефту!»

Я лінкора не боюся, і шлюп я розчавлю,

Й до пекла сотню душ я махом відішлю,

Бачила я той «Летючий Голландець», і щоразу горлав він до решти:

«Рятуй мене Боже від Фартової Ґнаб і її ризикового ґешефту[500]!»

Після цього вона міцніше стискає штурвал і додає швидкості. Тепер вони стрибають до борта притопленого торговця: чорне погнуте залізо заляпане свинцевим суриком, кожна заклепка вкрита соляною скоринкою, а подзьобана іржею плита наближається, навалюється… Та жінка вочевидь неврівноважена. Слотроп заплющує очі і повисає на дівчині-хористці. З рубки долинають радісні вигуки, суденце різко вивертає ліворуч, уникаючи зіткнення, проходить, може, за яких кілька шарів фарби. Отто, заскоченого у мріях про спокійну смерть, несамовито відкидає і жбурляє прямо за борт.

— Це вона так жартує — встигає кинути він, проминаючи Слотропа. Той хапає його за светр, а дівчина за полу смокінга — самого Слотропа.

— Як уплутається в щось хоч трохи незаконне, — за хвилю Отто вже віддихався, — то ще не таке побачите. Навіть не знаю, що з нею робити.

— Бідолашне дитя, — усміхається дівчина.

— Йой, — каже Отто.

Слотроп іде геть — йому до вподоби, коли молоді люди сходяться, і прямує до фон Ґьолля та Нерріша на кормі. Фрау Ґнаб розвертається, змінює курс на норд-вест. Тепер вони прямують уздовж берега посмугованою білим і пропахлою сіллю Балтикою.

— І куди це ми йдемо, хлопці? — хоче знати життєрадісний Слотроп.

Нерріш на щось витріщається.

— Онде острів Узедом, — м’яко пояснює фон Ґьолль. — З одного боку межує з Балтійським морем, а з двох інших омивається річками, їхні назви — Свіне та Пене. Ми щойно були на річці Свіне, відвідали Свінемюнде. «Свінемюнде» означає «гирло ріки Свіне».

— Добре, добре.

— Ми йдемо навкола острова Узедом до місця у гирлі ріки Пене.

— Зачекайте, отже, воно називатиметься… зачекайте-но… Пенемюнде, так?

— Правильно.

— І це значить? — Зависає пауза. — О. Те Пенемюнде.

Виявляється, Нерріш там колись працював, він журиться, розмірковуючи про окупацію Пенемюнде росіянами.

— Там був завод із виробництва рідкого кисню, який мене і зацікавив, — Шпрінґер також не дуже задоволений. — Хотів налагодити зв’язок, ми ще тільки підходимо до того, що у Фолькенроде, у колишньому «Інституті Ґерінга».

— Під Нордгаузеном купа генераторів рідкого кисню, — Слотроп намагається стати в пригоді.

— Дякую. Але, як ви знаєте, там також росіяни, у тім і заковика: якби це не було так проти Природи, я сказав би, що вони не знають, чого хочуть. Дороги на схід удень і вночі загачені переповненими російськими вантажівками — чого там тільки нема — але наразі без жодної видимої системи, хіба що бери-пакуй-відправляй-додому.

— А хай їм грець, — мудрує Слотроп, — а ви як гадаєте, отой «S-Gerät» вони вже знайшли, містере фон Ґьолль?

— Непогано, — аж сяє Шпрінґер.

— Та він з Особливих Операцій, — квилить Нерріш, — кажу ж вам, тюкнути його, і квит.

— Сьогодні «S-Gerät» тягне на 10 000 фунтів, половину авансом. Цікавить?

— Нє-а. Але в Нордгаузені я чув, що він у вас уже є.

— Нема.

— Ґергардте…

— З ним усе гаразд, Клаусе. — На Слотропа таким поглядом уже дивилися раніше — торговці автомобілями сигналізували своїм партнерам, мовляв, маємо справжнього ідіота, Леопарде, тільки не сполохай, добре? — Ми навмисне пустили по Штеттину цю чутку, хотіли побачити реакцію полковника Чичеріна.

— Трясця. Знову він? Цей точно відреагує, будьте певні.

— От ми і йдемо до Пенемюнде, щоб усе це з’ясувати.

— Послухайте, хлопці. — Слотроп розповідає про сутичку у Потсдамі, про те, як Ґелі гадала, буцімто Чичеріна цікавить не так ракетне обладнання, як підготовка змови проти оберста Енціана. Навіть якщо обох торговців це і зацікавило, вони нічим того не видають.

Розмова переходить у площину млявого вихваляння знайомствами, яку так полюбляла завести у другій половині дня Слотропова мама Наллін — Гелен Трент, Стелла Даллас, таємна дружина Мері Нобль…

— Чичерін — складна людина. Він вважає Енціана… наче частиною самого себе — чорним варіантом чогось у собі. Чогось такого, що йому необхідно… ліквідувати.

НЕРРІШ: Ви вважаєте, що тут може бути… якась політична причина?

ФОН ҐЬОЛЛЬ (хитаючи головою): Навіть не знаю, Клаусе. Після подій у Центральній Азії…

НЕРРІШ: Маєте на увазі…

ФОН ҐЬОЛЛЬ: Так… Киргизьке Світло. Бачите, якось кумедно… він ніколи не хотів, аби його вважали імперіалістом…

НЕРРІШ: Та ніхто з них не хоче. Але та дівчина…

ФОН ҐЬОЛЛЬ: Мала Ґелі Триппінґ. Та, що вважає себе відьмою.

НЕРРІШ: Але ви справді гадаєте, що вона має намір домогтися свого… і здійснити свій намір — знайти Чичеріна?

ФОН ҐЬОЛЛЬ: Гадаю… Вони… мають намір…

НЕРРІШ: Але, Ґергардте, вона у нього закохана…

ФОН ҐЬОЛЛЬ: А він їй побачень не призначав, так?

НЕРРІШ: Ви ж не натякаєте на…

— Послухайте, — белькоче Слотроп, — про що це ви, хлопці, торочите?

— Параноя, — відрубує докірливо Шпрінґер (як люблять відрубувати ті, кого відволікають від улюбленої гри). — Ви не зрозумієте.

— Даруйте, піду поблюю, — класичний зворот зі школи гарних манер для невдах на кшталт Тактовного Тайрона, для суходолу — доволі передовий погляд на подібні ситуації, але не тут, де Балтика виключає навіть можливість не підхопити морську хворобу. Мавпи збилися докупи і блюють під брезентом, Слотроп приєднується до жалюгідного гурту музик і хористок біля леєрів. Його навчають тонкощів — не блювати проти вітру, вичікувати, коли судно трохи ляже на борт, бо фрау Ґнаб висловила сподівання, що ніхто не заблює їй судно, з тією крижаною усмішкою, яка з’являється вдалого дня у доктора Мабузе[501]. Вона у рубці, чути, як реве матроську пісню. «Öööööö», — видає Слотроп за борт.

Ось у такий спосіб і колобродить їхній ризиковий ґешефт уздовж берега Узедому під серпанком літнього неба. На березі двома пологими терасами підносяться зелені пагорби, над ними гірське пасмо, поросле соснами та дубами. Невеликі курортні містечка з білими пляжами та покинутими пристанями розкриваються на траверзі з ревматичною неквапливістю. Час від часу з’являються військові на вигляд кораблики, ймовірно, російські патрульні торпедні катери, мертво застигли на воді, ніхто не заперечує проти переходу фрау. Сонце