Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

Ще нічого не видно, а вже відчувається. Навіть якщо схилишся на планшир, щокою притулишся до пропахлого смолою кранця, коли з очей струменять сльози, а всередині хлюпає, як на морі. Навіть голий і випалений, яким залишив берег Рокосовський зі своїм Білоруським фронтом. Це обличчя. На картах — череп або поїдений іржею профіль, дивиться на південний захід: заболочене озерце замість очниць, носовою та ротовою порожниною врізається у Пене під самісінькою електростанцією… рисунок дещо скидається на карикатурне обличчя роботи Вільгельма Буша[502] — якогось старого дурня, аби шибеникам було з кого поглузувати, красти з його баків хлібний спирт, видряпувати величезні непристойні слова на цементі нещодавно залитих майданчиків, навіть пробратися і запустить посеред ночі ракету…

Низенькі осмалені будівлі, випалені на бетоні попелясті обриси камуфляжних сіток (горіли вони хіба якусь хвилю, наче шовковий бюргерський плащ, щоб осяяти прибережне приміщення, інженерний кабінет, весь у громіздких формах і нейтральних тонах… либонь, тільки спалахнуло, та й по всьому? нічого виправляти, нема за чим наглядати, не треба виходити на якісь нові рівні… але хто б це міг бути, хто дивиться так цивільно і м’яко на верхівку моделі? обличчя взялося барвами заходу сонця на хромолітографіях, очі у лінзах з чорним обідком, які, немов спалахи сіток, тепер виглядають так, ніби служили камуфляжем не для когось, а для самого Велосипедиста в Небі, чорного і фатального едвардіанського силуету на сонцесяйних грудях неба, для сьогоднішнього Ракетного Полудня, для двох кругових вибухів у годину пік на кону смерті небесного світла. Як же там верхівець так закручує, невблаганний і безтурботний. У Таро його знають як Дурня, у Зоні називають Спритним. Тепер 1945-й. Ще рано, ще безневинно. Почасти).

Обгоріла беззахисна решітка: все, що було дерев’яним, тепер безсило осідає. Серед руїн миготять зелені людські постаті. Масштаби тут дуже оманливі, війська виглядають більшими, ніж належить. Зоопарк? Тир? Трохи того й іншого. Фрау Ґнаб повертає ближче до берега, прямує вздовж заболоченої берегової лінії на середній швидкості. Згущуються прикмети окупації: автопарки вантажівок, намети, загін аж вирує кіньми — рябими, гнідими, білосніжними, криваво-рудими. Із зелених очеретів вибухом здіймаються дикі качки, мокрі, заливні — обгинають корму судна півколом і опускаються у кільватері, де, крякаючи, гойдаються на двофутових хвилях. Високо у сонячних променях ширяє білохвостий орел. Вирви від бомб і снарядів наповнені блакитною водою. З бараків позносило дахи: хребти, ребра і вибілені сонцем кістки цих створінь, либонь, вміщали свого часу половину Йон поваленої Європи, але дерева — буки та сосни — знову проростають на розчищених для зведення житла та контор майданчиках, крізь тріщини на хідниках пробивається життя, стрімко підноситься зелене літо 45-го, а на височинах віддалік угору пнуться густі ліси.

Минають великі зчорнілі рештки Корпусу дослідно-конструкторських робіт, здебільшого розкидані по землі. Групами — деякі рвані та зламані, інші переважно закриті дюнами — з’являються бетонні маси випробувальних стендів, зупинки на хресному шляху, і Нерріш шанобливо їх одна по одній перелічує, VI, V, III, IV, II, IX, VIII, І, нарешті власне Ракети, де вона стояла і звідки нарешті злетіла, VII і X. Дерева, що колись затуляли їх з моря, нині лиш обвуглені стовбури.

Обходять північний вигин півострова, стіна випробувальних стендів і земляні споруди відступають — тепер прямують повз Пенемюнде-Вест, колишню територію люфтваффе. Віддалік, праворуч по борту, крізь блакитний серпанок мерехтять скелі Ґрайфсвальдер-Ої. Дивляться у море бетонні схили пускових установок, на яких випробовувалися V-1 — літаки-снаряди. Судно минає всипані кратерами, завалені щебенем і розбиті «мессершміттами» злітні смуги, що розкинулися по всьому півострову: поза склепінням черепа знову на південь, до Пене, а там — над похилими пагорбами, за милі від лівої вилиці, вежа собору з червоної цегли у Вольґасті, ближче — пів дюжини бездимних коминів електростанції, що пережили фатальні березневі нальоти… В очеретах дрейфують лебеді, а над високими соснами вглиб суходолу летять фазани. Десь, оживаючи, гиркає мотор вантажівки.

Фрау Ґнаб крізь вузьку протоку круто спрямовує судно до пристані. Над усім панує літній спокій: рухомий склад на коліях украй інертний, якийсь солдат притулився до нафтової бочки з оранжевою кришкою і пробує щось грати на акордеоні. Можливо, просто клеїть дурня. Отто відпускає руку дівчини, його мама глушить мотор, і він широко ступає на пристань, підтюпцем біжить швартуватися. Відтак пауза: випари соляри, болотяні птахи, солодка знемога…

Гуркочучи, з-за рогу вантажного складу аж до повної зупинки юзом гальмує чийсь штабний автомобіль, із задніх дверцят виплигує майор, гладкіший навіть за Двейна Марві, але з добрішим і трохи східним обличчям. По всій голові кучерявиться каракулем сиве волосся.

— А! Фон Ґьолль! — руки розпростерті для обіймів, очі примружені, блищать — невже від сліз? — фон Ґьоллю, любий друже!

— Майор Ждаєв, — Стрибун-Шпрінґер киває головою і неквапом іде сходнями, за майором під’їжджає вантажівка з повним кузовом військових у польовій формі, трохи дивно, що тримають напереваги автомати та карабіни — невже то потрібно для розвантаження?..

Аякже. Ще ніхто й не ворухнувся, як вони злітають із кузова і оточують Ждаєва та Стрибуна-Шпрінґера, зброя напоготові.

— Не переймайтеся, — Ждаєв махає рукою і просто сяє, відступаючи назад, обвиває Стрибуна-Шпрінґера рукою, — ми затримаємо вашого друга, ненадовго. Робіть свою справу, а тоді відчалюйте. Ми подбаємо, щоб він дістався до Свінемюнде.

— Якої скурвої мами… — починає ревіти з рубки фрау Ґнаб. З’являється Гафтунґ, смикається, запихає руки в кишені, а тоді виймає:

— Кого це вони арештовують? А як же моя угода? Що буде з нами? — Штабне авто від’їжджає. Солдати вервечкою піднімаються на борт.

— Херово, — робить висновок Нерріш.

— Думаєте, нас причинять?

— Гадаю, це Чичерін реагує, виявляє цікавість. Як ви й казали.

— Ой, таж тепер…

— Ні-ні, — долоня на рукаві, — він має рацію. Ви не шкідливі.

— Красно дякую.

— Я попереджав його, а він сміявся. «Ще один стрибок, Нерріш. Увесь час маю стрибати, хіба ні?»

— Ну то що, тепер визволятимете його?

На борту судна зчиняється якась колотнеча. Росіяни стягли брезент і виявили під ним шимпанзе — ті геть забльовані, а на додачу ще й знайшли горілку. Гафтунґ кліпає і здригається. Вольфґанґ качається на