Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Ніякий він не конокрад, — заступився за хлопця Ігого, — з тим самим успіхом ви можете обізвати мене дітокрадом, бо невідомо ще, хто кого викрав. А от щодо того, що моє коняче діло, а що ні — невже ви припускаєте, що я ладен пройти повз таку чарівну кобилку, яка, майте на увазі, є особою мого роду-племені, та ще й коли ми зустрілися на чужині! Це ж наче йти проти природи!

— Саме так, — погодилася та, що її звали Гвін, — проти природи не підеш.

— От притримала б ти язика, Гвін! — цитьнула на неї дівчинка. — Коли б не твій довгий язик, ми б у цю халепу не вскочили!

— Якщо «халепа» — це про нас, — зауважив Шаста, — то ми тут вас не тримаємо — полотном вам, як то кажуть, дорога!

— Авжеж! Тільки спробуйте нас затримати! — мовила, мов ножем відтяла, дівчинка.

— …От до чого сварливі та вперті істоти бувають оті люди, — мовив Ігого, звертаючись до Гвін, — достеменні віслюки! Ми ж з вами, як розумні… е-е-е… коні завжди знайдемо спільну мову, чи не так? Дозволю собі виказати припущення, ясна панночко, що ваша доля чимось подібна до моєї: викрали ще в лошацтві, запродали в неволю до Остраханства і тут, у неволі, ви вже не перший рік.

— Саме так усе й було, — похнюпилася Гвін і навіть тихесенько схлипнула.

— То ви вдалися до втечі?

— Та накажи ж ти своєму коневі, нехай не пхає носа, куди не просять! — тупнуло ногою дівча.

— А от і не наказуй! — у свою чергу тупнула ногою Гвін, поводячи вухом. — Бо втеча не тільки твоя, Аравіс, а й моя! До того ж — і я в тому певна — благородний бойовий кінь нас ніколи не зрадить! Ми справді втікачі! Тримаємо шлях до Нарнії.

— Ми теж, тому, виходить, мета в нас одна, — кивнув Ігого, — та ви, мабуть, і самі вже здогадалися: коли в дорозі серед ночі зустрічаєш хлопчиська в лахміттях верхи на бойовому коні, якщо за цим щось і стоїть — то тільки втеча; так само як і те, що якщо серед ночі в дорозі зустрічаєш високорідну таркиню в братових, як на вигляд, обладунках, яка, крім того, занадто підозріло переймається тим, аби ніхто не пхав носа куди не слід, то перше, що спадає на думку, — то втеча. Якщо це не так, то я — не чистокровний бойовий кінь, а задрипана ряба кобила.

— Гаразд, — здаючись, махнула рукою Аравіс, — спіймали: так, ми з Гвін і справді втікачки і тікаємо саме до Нарнії. Але ж вам яка з того користь?

— У такому разі, — розсудливо мовив Ігого, — що нам заважає тікати разом? Сподіваюся, пані Гвін нічого не має проти супутника, який у дорозі може стати у пригоді, а коли знадобиться — й захистом.

— Тпру, тпру, зачекайте, зачекайте, — втрутилася Аравіс, — а чому весь час ти звертаєшся не до мене, а до моєї кобили?

— Даруйте, таркине, — відповів на закид Ігого і настовбурчив на неї вуха, — але краще вам позбутися ваших остраханських звичок. Ми, Гвін та я, вільні нарнійці, і якщо ви з нами тікаєте до Нарнії, то, гадаю, для того, аби теж бути вільною. Отож звикайте до того, що Гвін уже не ваша кобила, а вільна нарнійка. От вам би, мабуть, не дуже сподобалося, коли б я цікавився у Гвін, а як там, мовляв, твоя людина?

Дівчина розгубилася. Вочевидь, під таким кутом зору дивитися на стан речей вона не тільки не звикла, їй таке навіть на думку не спадало.

— А все ж таки? — вирішила не відступатися вона. — З чого ви вирішили, що нам краще триматися разом? Більше людей та коней привертатимуть більше уваги.

— Навпаки, — зауважив Ігого.

— Будь ласочка, Аравіс, — підтримала його Гвін, — мені буде спокійніше. Ми самі навіть дороги не знаємо. Кажу тобі: мати такого супутника, як цей благородний кінь, — то мрія будь-якої кобили.

— Та хай як знають, Ігого, — озвався Шаста, — хіба ти не бачиш, що ми їм не до вподоби?

— Саме навпаки, — палко заперечила Гвін.

— От послухай мене, — мовила на те Аравіс, — я б і рада, коли б ти приєднався до нас, але ж твій хлопець… звідки тобі знати, що він не шпигун?

— Чого ото вигадувати? Сказали б одразу, мовляв, щось ви нам не до смаку — і край! — образився Шаста.

— Не гарячкуй, мій друже! — похитав головою Ігого. — Побоювання таркині не можна одразу відкидати як безпідставні. Її теж треба зрозуміти! Та зважте на те, що я сам за ним приглядаю і поки що, повірте, надійнішого друга, ніж цей хлопчик, за всю нашу подорож я ще не бачив. До того ж зважте, що він і сам якщо не нарнієць, то древлянець, а це про щось таки говорить.

— Гаразд, — нарешті погодилася таркиня, — ми йдемо разом!

При цьому вона зверталася до Ігого, тим самим даючи зрозуміти, що якщо вона на когось і розраховує, то саме на коня, а Шаста їй ні до чого.

— Чудово! — привітав її рішення Ігого. — А тепер оскільки я бачу, що ті люті звірюки, які так налякали нас, залишилися по той бік, то чому б вам, людям, не розсідлати нас перед дальньою дорогою — кожному із присутніх, здається, є що розповісти іншим.

Дітлахи разом розсідлали коней, і ті одразу ж заходилися скубти траву; Аравіс видобула зі свої сідельної торби всілякі ласощі і навіть запропонувала Шасті, але той досі копилив губи і тому відмовився, посилаючись на те, що буцімто ще не зголоднів, проте дуже вдячний і все таке інше. Він повідомив це з усією ґречністю, на яку був здатен хлопець, що виріс у рибальській хаті, та яку він вважав доречною у таких випадках, як цей. Збоку ж усі його потуги видавалися такими, ніби зголоднілий хлопчик, що виріс у рибальській хаті, намагається якомога чемніше відмовитися від ласощів, роблячи вигляд, ніби то не від образи, а так, мовляв, ще не зголоднів. Шаста й сам трохи розумів, що враження, яке він справив, дещо відрізняється від того, на яке він розраховував, і тому ще більше зніяковів та закопилив губи.

Тим часом коні, здається, вже не тільки знайшли спільну мову, а навіть і спільні спогади: обоє, наприклад, добре пам’ятали зелені луки над Бобровою греблею. А ще, як невдовзі з’ясувалося, одне одному вони доводяться родичами, хоча й дуже далекими. А поки коні ніяк не могли набалакатися, люди відчували дедалі більшу ніяковість, яку зрештою помітив Ігого,