Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

— Вирішила, що алкоголь тобі допоможе? — у його голосі іронія, а не злість. І то добре, я не знаю чи витримаю ще один його прояв злості сьогодні.

— Мені вже нічого не допоможе, — прошепотіла, знаючи, що він почує, — тобі теж.

Мене різко хапають за руки та підіймають із крісла. Тіло віддає болем у кожному м'язі, а мене ставлять ногами на крісло, тепер я трохи вища за нього і дивлюся згори донизу. Волосся мокре і розпатлане, під очима великі темні кола, точно, він же не спав чорт знає скільки. Футболка прилипла, бо він, найімовірніше, одягав її на мокре тіло, як і шорти. Жодних слідів на тілі я не виявила, ніби й не бився зовсім. Тоді як зрозуміти те, що вони зробили з кухнею і мною?

Мені хочеться сказати йому гидоту, вколоти за те, що він знову зірвав на мені свою безпричинну злість, та просто кричати на нього й бити чим завгодно, аби тільки зник із мого життя, дав мені спокій. Але я не роблю цього, я стою і дивлюся йому в очі. Такі гарні й такі чужі.

— Вони тобі розповіли, — це було не запитання, а твердження.

Він зітхнув, наче з його плечей спав важкий тягар, а потім усміхнувся:

— А де істерики? Де крики? Побити мене не хочеш?

— Ти добре справляєшся з цим за нас обох, — відповідаю з удаваним спокоєм, усередині все буквально вирує, вимагаючи вибухнути.

— А я вже побоявся, що ти й справді змирилася! — посмішка така радісна, що мені навіть кисло стало. — А то ж така інтрига б пропала, кому таке чудовисько, як ти, дістанеться! Мені навіть шкода того ідіота, який буде за тебе битися з усією цією оравою, спраглих до розмноження придурків.

Спочатку мене охопив гнів, але він зник, щойно я зрозуміла, що саме він говорить. Перше що я відчула це образу, до якої додалося нерозуміння:

— У сенсі?

Кай засміявся, немов я дурепа недалека, провів пальцями по шву біля скроні, від чого мені стало трохи моторошно. Зітхнув повільно, скосив погляд на величезний синяк на руці, а потім знову подивився мені в обличчя. Погляд став таким жорстким, що мене ніби холодною водою облило.

— Невже ти думаєш, що мені хочеться битися з усіма, заради такої, як ти?! Ти себе в дзеркало бачила?! Ти ж страшна, товста, вічно скиглява дурепа!!! Ти навіть коли мовчиш — ниєш! Мене всі чотири дні нудило від тебе і від того, що доводилося тебе захищати! Але зараз я нарешті можу позбутися тебе, раз і назавжди! Сподіваюся, тобі пощастить, і ти дістанешся Ельнару, він тебе швидко приручить, — його посмішка стає дедалі божевільнішою, а погляд такий, що й дивитися страшно. Але моя рука сама занеслася для удару, коли він закінчив свою тираду.

Вдарити я так і не змогла, мене схопили за руку, боляче стиснули зап'ястя, але я не закричала, лише гнівно дивилася на нього.

— Мені так подобалось, що ти всі чотири дні мовчала, якби ти ще почала говорити... — він засміявся якось шалено, а потім штовхнув мене на спинку крісла, але надто сильно, і я впала на підлогу, перевернувши крісло й упавши разом із ним.

 — Ти така жалюгідна, Дар, — він поблажливо посміхнувся і повернувся, щоб піти.

Ось наговорив мені гидот, і вирішив банально піти, так?! А тут недалеко настільна лампа була і як було втриматися і не кинути її йому в спину? Ухилився, козел, але тільки в останній момент, його навіть трохи зачепило абажуром.

— Альфа-козел! — проричала і взяла другий снаряд — невелику тумбочку, на якій стояла люстра.

— Від суки чую! — навіть не повернувся, гадина, просто пішов до дверей.

Уже відчинивши їх, отримав у спину тумбочкою. Прилетіло йому знатно, тумбочка врізалася в спину і звалилася на підлогу поруч, і верхня дошка відвалилася. Кай повільно повернувся до мене, десь у коридорі загарчала Тася.

— Ну, ти сама напросилася, — посмішка така садистська, і він повільно зачиняє двері назад. Щось мені каже, що треба було його відпустити, цілішою б залишилася.

— Я напросилася?!

Так, страх наш ворог — ну його в безодню!

Стискаю руки в кулаки, стою так, щоб друге крісло заважало йому дістатися до мене швидко. Ну, якого білого драного вовка в нього очі червоним почали світитися?! Мамо, я хочу додому! У ліжечко, і щоб ніяких вовків, навіть у казках!

Біс з тим навчанням, й Івана до біса, нехай за своєю альфа-бабою бігає, як ідіот — мені байдуже! Абсолютно все одно, що через цю швабру брат перетворився на блохастого раба цього альфа-козла!

Ні, брешу, мені не все одно! Хочу прибити їх обох, але Кая більше! Добре, я розлютилася і майже його не боюся, що дивно, якщо врахувати, що зовсім недавно він мені по обличчю лапою заїхав.

— Дар-р... — ой, мамцю! Чого він так шипить?! Мені ж страшно!

Хапаю зі столу якийсь дріб'язок, начебто це ноутбук і жбурляю — не влучила! Крутиться гад! Дорогий ноутбук прилетів у двері, і верхня частина з матрицею відвалилася. Нічого, якщо що скажу, що Кай сам його розбив, кухню він же зруйнував, і нічого йому за це не було. От не розумію, чого його ніхто на місце не ставить?! Он який козел виріс від безкарності! Що хоче, те й витворяє, і ніхто йому не указ! Подумаєш: битися він за мене не буде, бо я, на його думку, страшна. Наче мені треба, щоб за мене билися! Він мені взагалі не потрібен, як і всі ці блохасті тварюки, йшов би він до свого лісу, де йому й місце, і їх із собою нехай захопить і не повертається!