Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

— Що тобі треба від мене, блохастий?! — крикнула в істериці, коли він зробив крок до мене. — Відвали від мене!

— Блохастий?! — повторив він, показуючи ікласту усмішку.

— Козел! — крикнула, намагаючись засунути свій страх кудись глибше, залишивши тільки обурення і злість.

Він рвонув до мене, дорогою жбурнувши важке крісло, яке перегороджувало йому шлях, у стінку. Воно влучило в картину над каміном і, збивши її на підлогу, звалилося з відламаними ніжками. М'яка оббивка спинки почала коптити, потрапивши в камін. Дим почав заповнювати кімнату, та нам не до того.

Кай стоїть навпроти мене, на відстані простягнутої руки. Очі з витягнутими зіницями, червоні. На шиї ще видно звичайні вени, він не на межі. Посміхається, бачачи, як мене трясе від страху. Нічого, абсолютно нічого не можу із собою вдіяти. Тася гарчить у коридорі, намагається вибити двері. Гуркіт дверей під ударами маленької вовчиці та їдкий дим, що заповнює кімнату, все поруч і водночас так далеко, ніби не зі мною відбувається.

— Ти не вмієш тримати свій рот закритим, видра? — усе ще поблажливо усміхається, немов я комашка під його ногами. — Мені тебе навчити мовчання?

Зробив ще крок до мене і навис загрозливо. Ноги почали підкошуватися від страху.

— Дарина! Відкрий двері! — це Марго десь за дверима кричить невдоволено. — А ви чого тут усі стирчите? Безплатний концерт?!

Усі? Це що виходить, цей мене тут убивати буде, а ті за дверима підслуховують, але не втручаються! Одна Тася намагається двері виламати й мені допомогти! Гади, всі гади!

— Як же я вас ненавиджу! — проричала не гірше за нього, але Кай тільки поблажливо хмикає.

Правда, ну що я можу зробити перевертню з нелюдською силою, очманілому від своєї безкарності?! Альфа! Чортів альфа-козел і їхні чортові дурні закони! Усіх їх ненавиджу, але нічого не можу з ними зробити! Опускаю голову, підтискаю губи та стискаю руки в кулаки до болю.

Мені від болю не легше, абсолютно не легше! Останнім часом я відчуваю його стільки, що весь біль, що був раніше, здається мені несуттєвим, несправжнім. Мене ніколи так сильно не били, так над мною не знущалися. Те, що зі мною було в школі, в рази безневинніше порівняно з усіма знущаннями одного конкретного альфа-козла. Напевно, Юра мав рацію, коли сказав, що я зовсім не змінилася. Схоже, я стала ще більш жалюгідною і безпорадною, якщо такий виродок знущається лише тому, що може.

Відраза до себе, до нього і до всіх вовків загалом придушила страх. Підняла очі, він стоїть так близько, що я відчуваю його аромат, навіть попри сморід диму. Наші погляди зустрілися, він поблажливо посміхнувся.

— Ти маєш рацію, — зірвалася всього лише одна фраза з моїх губ і його очі стали звичайними, людськими. У них промайнуло здивування, і я безбарвним голосом продовжила свою думку:

— Під приводом того, що я маю впізнати одного єдиного перевертня, що напав на мене, ти представив мене всім перевертням в окрузі. Тим самим втягнув у ще більшу дупу, ніж була до того! Та ти просто кинув мене їм, як кістку! Звичайно, навіщо тобі розв'язувати проблему, яку сам же й створив?! Ти ж альфа, усі мають тобі підкорятися без сумніву у твоїх рішеннях!

Вени на його шиї потемніли, очі налилися червоним, а зіниці витягнулися в тонку смугу. Злий на правду, як зазвичай. Хапає мене за плечі й припечатує до стіни. Мої ноги не торкаються підлоги, притиснув на висоті свого зросту, змушуючи дивитися прямо на нього.

— Тобі жити набридло, Дар? — проричав, ледь стримуючись.

Задумалася над своїми відчуттями. Мені трохи холодно, втома пекельна, але ці відчуття — ніщо порівняно з болем у лівому плечі й у потилиці, що розбила якусь рамку, яка висіла до того на стіні. Запах його тіла паморочить голову куди сильніше, ніж велика доза алкоголю в моїй крові. Він розслабляється, хоча мав би лякати.

— Ні, — відповідаю тихо й холодно, — просто я тебе зневажаю і все.

Не можу розібрати всю гаму почуттів на його обличчі, хіба що лють добре зрозуміла. Його права рука перебирається на шию, збираючись мене знову душити.

— Мені боляче, — кажу я, не дуже-то вірячи, що це для нього щось означає. Але він відпустив одразу, навіть на кілька кроків відійшов назад.

— І за що ж ти мене зневажаєш? — поцікавився він з іронічною посмішкою, мовляв, йому насправді все одно, що я там скажу.

Зробила крок уперед, і розбита рамка з дзенькотом упала на підлогу, змушуючи мене засумніватися, чи все скло залишилося в рамці, а не на моїй потилиці. Він дивиться на мене, його ніздрі сіпаються, вловлюючи запах, найімовірніше, моєї крові. Проводжу по потилиці рукою, відчуваю липку кров, змащую її з потилиці та, витягнувши руку, показую йому.

— Твоя робота, — шепочу з шаленою усмішкою і роблю крок до нього.

Він мовчить, дивиться на мене, на мою руку без тіні каяття.

— Сама винна, — сказав він, через довгі секунди, викликаючи мою лють.

Роблю різкий крок до нього, зупиняюся, майже притиснувшись до нього всім тілом.

— Невже ти й справді думаєш, що винен слабкий у тому, що сильний його б'є? — шепочу, не хочу, щоб роззяви за стінкою почули. — Хто тебе виховав, якщо ти дозволяєш собі підняти руку на того, хто слабший, на жінку? Ти й дітей своїх будеш бити, так?!