Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Він упав на кермо.

Том вийшов і поніс Стю до готелю. У вестибюлі було темно й сиро, але там був камін і пів’ящика дров біля нього. Том примостив Стю на протертому дивані під величезною лосиною головою на стіні й почав розпалювати камін, тим часом Коджак нипав навколо і нюшив. Стю тепер дихав повільно і хрипко. Іноді щось бурмотів, час від часу нерозбірливо скрикував, від чого в Тома кров холола в жилах.

Він розпалив величезний вогонь у каміні й пішов роздивлятися. Знайшов для себе і Стю подушки й простирадла. Присунув диван, де лежав Стю, ближче до вогню, потім ліг поряд. З другого боку від хворого ліг Коджак, і вони зігрівали його своїм теплом.

Том лежав і дивився в стелю, оббиту бляхою, з павутинням по кутках. Стю дуже хворий. Це бентежило Тома. Якщо він знову прокинеться, Том його спитає, що робити з цією хворобою.

А раптом… раптом він не прокинеться?

Надворі здійнявся вітер і вив понад готелем. Дощ кидався у вікна. До півночі, коли Том уже заснув, температура впала ще на чотири градуси, і у вікна вже ляпав мокрий сніг. На заході зовнішні краї бурі штовхали широку радіоактивну хмару на Каліфорнію, де судилося загинути іншим.

Десь після другої години ночі Коджак здійняв голову й тривожно заскавчав. Том Каллен уставав. Його очі були широко відкриті й порожні. Коджак знову заскавчав, але Том не звернув на нього уваги. Він пішов до дверей і вийшов у ніч, яка вила вітром. Коджак підбіг до вікна і поклав лапи на підвіконня, визирнув надвір. Якийсь час він дивився, тихо, тужно підвиваючи. Потім пішов назад і знову ліг біля Стю.

Надворі вив вітер.

Розділ 75

— Ти ж знаєш: я майже помер, — сказав Нік.

Вони з Томом разом ішли порожнім хідником. Вітер безперервно завивав: неначе поїзд-привид сигналив у чорному небі. Буря тихо ухкала в провулках.

«Привид!» — вигукнув би Том, коли б був притомний, і кинувся б тікати. Але він не був зовсім притомний — і з ним був Нік. Холодний мокрий сніг бив його по щоках.

— Правда? — сказав Том. — Боже мій!

Нік засміявся. Голос у нього був низький і мелодійний, гарний голос. Том дуже любив слухати, як він говорить.

— Та отож. Ото вже Боже мій — таки так. Грип мене не взяв, а от невелика подряпина на нозі — ледь не вбила. Ось, поглянь.

Немов зовсім не помічаючи холоду, Нік розстібнув джинси і спустив їх. Том із цікавістю нахилився поглянути — зовсім як маленький хлопчик, якому запропонували подивитися на бородавку, з якої росте волосся, чи якусь незвичайну болячку. По нозі Ніка проходив некрасивий шрам, який зовсім нещодавно затягнувся. Починався він нижче від пахвини, далі тягся стегном, звивався вниз від коліна до середини литки, де врешті сходив нанівець.

— І оце тебе ледь не вбило?

Нік натяг джинси й застібнув ремінь.

— Рана була неглибока, але в ній розвелася сильна інфекція. Інфекція — це коли туди потрапляють погані мікроби. Інфекція — це дуже небезпечно, Томе. Саме інфекцією супергрип убивав людей. І від інфекції люди захотіли такого мікроба створити: від душевної інфекції.

— Інфекція… — зачаровано прошепотів Том. Вони йшли далі, майже пливли над тротуаром.

— Томе, у Стю зараз інфекція.

— Ні… ні, не кажи такого, Ніку… ти лякаєш Тома Каллена, Боже мій, як лякаєш!

— Я розумію, Томе, і мені шкода. Але тобі треба знати. У нього двостороннє запалення легень. Він майже два тижні спав на холоді. Ти дещо можеш зробити для нього. Проте він майже напевне помре. Ти маєш бути до цього готовим.

— Ні, не треба…

— Томе, — Нік поклав руку йому на плече, але Том нічого не відчув… немов Нікова рука складалася з якогось диму. — Якщо він помре, вам із Коджаком треба йти далі. Ти маєш повернутись у Боулдер і розповісти, що ти бачив руку Божу в пустелі. Якщо буде на те Божа воля, то й Стю піде з вами… у свій час. Ну а якщо буде Божа воля на те, що він помре, то так з ним і станеться. Як і зі мною.

— Ніку, — благав Том. — Ну будь ласка…

— Я тобі свою ногу неспроста показав. Від інфекцій є таблетки. Ось у таких місцях.

Том роззирнувся і побачив, що вони вже не на вулиці. Вони були в темній крамниці. В аптеці. Над головою на тонкому дроті висів інвалідний візок, немов якийсь моторошний механічний труп. Праворуч від Тома висів напис: «ТОВАРИ ДЛЯ ЛЕЖАЧИХ ХВОРИХ».

— Чим можу допомогти вам, сер?

Том озирнувся. За касою стояв Нік у білому халаті.

— Ніку?

— Так, сер, — Нік почав виставляти перед Томом пляшечки з ліками. — Ось пеніцилін. Дуже добре допомагає від запалення легень. Ось ампіцилін, оце амоксицилін. Теж хороше діло. А оце феноксиметилпеніцилін, його здебільшого дають дітям, він може спрацювати, якщо інші не допоможуть. Йому треба пити багато води, і соки треба пити, але їх вам може не трапитися, тож давай йому оце — вітамін C в таблетках. І ще його треба вигулювати…

— Ой, я цього всього не запам’ятаю! — ледь не заплакав Том.

— Боюся, що мусиш. Бо більше нема кому. Ти сам.

Том заплакав.

Нік нахилився до нього. Змахнув рукою. Ляпасу не вийшло — відчуття знову було таке, що Нік складався з диму, і його рука пройшла чи то повз нього, чи, може, крізь нього, але в Тома все одно голова смикнулася, щось у ній клацнуло.

— Припини! Ти зараз не можеш бути як дитина, Томе! Будь мужчиною! Ради Бога, будь мужчиною!

Том дивися на Ніка великими очима, підперши щоку рукою.

— Вигулюй його, — сказав Нік. — Хай стає на здорову ногу. Якщо треба, тягни. Але йому не можна весь час лежати на спині, він так захлинеться.

— Він не в собі, — сказав Том. — Він кричить… кричить до людей, яких нема поряд.

— Він марить. Усе одно його треба вигулювати. Як тільки можеш. Хай п’є пеніцилін, по одній таблетці. Аспірин йому давай. Тримай його в теплі. Молись. Оце і все, що ти можеш зробити для мене.

— Добре, Ніку. Добре, я постараюся бути мужчиною. Постараюся все запам’ятати. Але коли б ти був тут, Боже мій, як я хочу, щоб ти був тут!

— Ти зробиш усе, що можеш, Томе. Так.

Нік зник. Том отямився і побачив, що стоїть у покинутій аптеці перед касою ліків за рецептом. На