Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Джерело 📚 - Українською

Читати книгу - "Джерело"

2 540
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Джерело" автора Айн Ренд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 183 184 185 ... 260
Перейти на сторінку:
я не маю, просто не існує.

Він говорив нормальним голосом, але раптово зауважив, що вона вслухається так зосереджено, наче він шепоче, намагаючись не проґавити жодного звуку.

— Домінік? Про що ти замислилася?

— Я слухаю тебе, Ґейле.

Вона не сказала, що слухає його слова і розуміє прихований сенс у них. Раптом стало цілком очевидно, що вона чує в кожному реченні додатковий зміст, хоча він і не усвідомлює, що сповідається.

— Найгірше в нечесних людях те, що саме вони вважають чесністю, — сказав він. — Я знаю одну жінку, яка ніколи не дотримується своїх переконань довше трьох днів, та коли я сказав їй, що вона нечесна, вона зціпила зуби і відповіла, що розуміє чесність інакше, ніж я; вона, здається, ніколи не крала грошей. Що ж, для таких як вона я безпечний. Я не ненавиджу її. Я ненавиджу неможливу концепцію, що ти, Домінік, так пристрасно її любиш.

— Справді?

— Я дуже розважився, доводячи це.

Вона підійшла і сіла на палубу біля його крісла, на гладку підлогу, гарячу під її голими ногами. Він здивувався її ніжному погляду і спохмурнів. Те, що вона усвідомила, відбилося в її очах — і Домінік відвернулася.

— Ґейле, навіщо ти розповідаєш мені це? Ти ж не хочеш, щоб я так про тебе думала.

— Ні, не хочу. Навіщо це кажу? Хочеш правду? Тому що про це потрібно розповісти. Тому що я хочу бути чесним із тобою. Тільки з тобою та із собою. Але я не наважився б розповісти це деінде. Не вдома. Не на березі. Лише тут — бо тут це не здається реальним. Адже так?

— Так.

— Думаю, я сподівався, що ти це втямиш — та все ж і надалі думатимеш про мене так, як тоді, коли вимовила моє ім'я тим голосом, який мені захотілося записати.

Вона притулилася головою до його крісла, притиснула обличчя до його колін, упустивши руку з напівзігнутими пальцями на блискучі дошки палуби. Вона не хотіла показувати, що насправді почула, коли він розповідав про себе.

Увечері пізньої осені вони разом стояли біля парапету в саду на даху свого будинку, дивлячись на місто. Довгі смуги світла з вікон наче виривалися з чорного неба, розпадаючись внизу окремими іскрами, розпалюючи полум'я на тротуарі.

— Ось вони, Домінік, — великі споруди. Хмарочоси. Пригадуєш? Вони стали першою сполучною ланкою між нами. Ми обоє в них закохані, ти і я.

Вона подумала, що мала б обуритися, що він привласнив собі право це казати. Але не відчула обурення.

— Так, Ґейле. Я в них закохана.

Вона подивилася на вертикальні смуги світла із хмарочоса Корда, відірвала пальці від парапету і наче доторкнулася віддаленої споруди. Та їй не дорікнула.

— Мені подобається дивитися на людей біля підніжжя хмарочоса, — сказав він. — Вони здаються не більшими за мурах — хіба це не доречно в їхньому випадку? Бісові телепні… Одначе ці неймовірні масиви каменю та металу теж створила людина. Це не зробило її карликом, це зробило її величнішою за її творіння. Показало справжні розміри людини в світі. У цих будинках, Домінік, ми любимо здатність до творчості, героїчне в людині.

— Ти любиш героїчне в людині, Ґейле?

— Мені подобається про це думати. Але я в нього не вірю.

Вона оперлася на парапет і почала вдивлятися у зелені вогні, витягнуті довгою прямою лінією далеко внизу. Вона сказала:

— Хотіла б я тебе зрозуміти.

— Думав, що я доволі очевидний. Я ніколи нічого від тебе не приховував.

Він дивився на спалахи електричного світла, що в певній послідовності блимали над чорною рікою. Потім вказав на розпливчасту тьмяно-блакитну пляму світла далеко на півдні.

— Це будівля «Знамена». Бачиш, отам — блакитне світло? Я зробив стільки всього, але одне не врахував, найважливіше. У Нью-Йорку немає споруди Вайненда. Якось я побудую нове приміщення для «Знамена». Це буде найграндіозніша споруда в місті, й вона матиме моє ім'я. Я розпочинав у жалюгідній дірі, в газеті, що так і називалася «Газета». Я був лише маріонеткою в руках паскудних людей. Але вже тоді я мріяв про хмарочос Вайненда, що постане одного дня. Відтоді я думав про це весь час.

— Чому ж не збудував?

— Не був готовим.

— Чому?

— Я й зараз не готовий. Не знаю чому. Знаю лише, що це дуже важливо для мене. Це буде символом поступу. Я зрозумію, коли настане той час.

Вони обернулися, щоб глянути на захід, і він показав на латку безладно розкиданих тьмяних вогників.

— Там я народився. Пекельна кухня. — Вона уважно слухала; він рідко розповідав про свою юність. — Мені було шістнадцять, я стояв на даху і дивився на місто, як і сьогодні. І я вирішив, ким стану.

Його тон наче наголосив на цьому моменті, промовляючи до неї: зауваж, це важливо. Не зводячи на нього очей, вона думала, що це те, на що вона чекала: нарешті вона отримає відповідь, ключ до нього. Роки тому, думаючи про Ґейла Вайненда, вона запитувала в себе, як цей чоловік ставиться до своєї роботи і свого життя; вона очікувала хвалькуватості та прихованого сорому, зухвалого хизування власною провиною. Вона глянула на нього. Він підняв голову, дивлячись на небо. Він не справдив жодного її очікування; він виявляв цілком несподівану для нього рису: хоробрість.

Вона зрозуміла, що це і є ключ, але загадка від цього ставала ще заплутанішою. Але щось у ній розуміло, знало, як скористатися цим ключем, і вона сказала:

— Ґейле, звільни Еллсворта Тухі.

Він обернувся до неї, ошелешений.

— Навіщо?

— Ґейле, послухай, — її голос став наполегливим, як ніколи досі. — Я ніколи не хотіла зупиняти Тухі. Я навіть допомагала йому. Я думала, що він той, на кого цей світ заслуговує. Я не намагалася нічого від нього врятувати… і нікого. Я ніколи не думала, що хотітиму врятувати від нього «Знамено» — газету, що найбільше йому пасує.

— Про що ти?

— Ґейле, виходячи за тебе заміж, я не знала, що відчуватиму таку відданість. Це суперечить усьому, що я робила, суперечить аж так, що я навіть не можу тобі пояснити — це просто катастрофа для мене, переломний момент… не запитуй чому — мені знадобляться роки, щоб це зрозуміти. Я знаю лише, що зобов'язана цим тобі. Звільни Еллсворта Тухі. Позбудься його, поки не пізно. Ти знищив стількох менш порочних і небезпечних людей. Звільни Тухі, переслідуй його і не давай собі спочинку, поки не знищиш його вщент.

— Чому? Чому ти думаєш про нього саме зараз?

— Бо знаю, що він має

1 ... 183 184 185 ... 260
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джерело», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джерело"