Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

— О! О! Дмуха! Дмуха! Горб — наче снігова гора! Це Мобі Дік!

Цей крик майже в ту саму мить підхопили троє марсових, і всі на палубі кинулись до снастей і подерлись на них, щоб нарешті побачити прославленого кита, за яким вони так довго ганялись по світу. Ахав нарешті опинився на вершку грот-щогли, на кілька футів вище за марсових. Тештіго стояв на салінгу брам-стеньги зразу під ним, так що індіанцева голова була майже врівень з Ахавовими ногами. З цієї висоти Мобі Діка вже було добре видно за якусь милю чи близько того попереду: кожна хвиля, випереджаючи його, відкривала лиснючий білий горб, і кит розмірено пускав угору свій безгучний струмінь. Марновірним морякам здалося, що це той самий примарний фонтан, який так давно манив їх на осяяних місяцем просторах Атлантики та Індійського океану.

— Невже ніхто з вас досі його не помічав? — гукнув Ахав до матросів, що висіли на снастях.

— Я побачив його майже в ту саму мить, що й ви, капітане, і гукнув разом з вами, — відказав Тештіго.

— Майже в ту, та не в ту. Ні, дублон мій, доля приберегла його для мене. Тільки я, тільки я міг побачити Білого Кита перший, і ніхто з вас! Он, он! Дмухає! Дмухає! Он, знову, знову! — гукав він протягло, неквапно, розмірно, в лад із добре видними, чимраз довшими злетами китового фонтана. — Зараз пірне! Прибрати ліселі! Згортай брамселі! Спускайте три човни! Містере Старбак, пам’ятайте: ви зостаєтеся, поведете корабель! Гей, стерничий! На один румб під вітер! Так, хлопче, так тримати! Он хвіст мелькнув! Ні, то просто чорна вода! Готові там човни? Станьте всі біля них! Спускайте мене, містере Старбак, спускайте швидше! Швидше! — і ось він уже поплив у повітрі вниз, до палуби.

— Пливе прямо за вітром, сер! — закричав Стаб. — Утікає від нас! Але він ще не міг помітити корабля!

— Тихо там! До брасів! Круто під вітер! У левентік! Вибирай браси з навітряного! О так, так! Човни на воду!

За хвилину всі вельботи, крім Старбакового, були на воді, на них підняли вітрила, веслярі налягли на гребки, і вельботи стрілою помчали за вітром — Ахавів поперед усіх. Запалі очі Федаллаха горіли блідим, мертвотним блиском, уста його скривилися в жахливій гримасі.

Наче скойки молюсків-наутилусів, нечутно ковзали по воді легкі човни, але відстань до їхнього ворога меншала нешвидко. Що ближче до кита, то рівніша ставала поверхня океану, немов хвилі застилав якийсь килим, немов то був спокійний опівденний луг. Нарешті китобої, затамувавши дух, підпливли так близько до своєї жертви, яка неначе ще зовсім не помічала їх, що їм стало видно весь сліпучо-білий горб: він плив ніби сам собою, оправлений у обертове кільце з найтоншої, рунистої, зеленавої піни. Перед тим горбом видніла ледь піднята з води голова, помережана глибокими борознами. А ще попереду по м’якому турецькому килиму океану ковзало блискуче віддзеркалення широкого молочно-білого лоба, і його грайливо, з мелодійним плюскотом супроводили дрібні хвильки. А позаду кита тягся на блакитній воді гладенький жолоб його сліду, і обабіч нього вискакували й танцювали іскристі бульбашки. Але ті бульбашки вмить розбивали легкі лапки сотень веселих птахів, що черкали крильми воду й знов шугали вгору. І, наче флагшток, що підноситься над мальованим корпусом великого корабля, стирчало з білої спини кита високе, хоч і надламане держално недавно вгородженого китобійського списа. І час від часу котрийсь із хмари метушливих легкокрилих птахів, що наче балдахін нависала над китом, тихо сідав на той флагшток, розпустивши довгий хвіст, ніби прапорець.

3 якоюсь лагідною радістю, лінивою могутністю спокійного й швидкого руху плив по морю той кит. Навіть білий бик Зевс, що ніс по хвилях викрадену Європу, яка в страху чіплялась за його зграбно вигнуті роги, і скоса позирав закоханим оком на діву, з чарівною, плавною стрімкістю прямуючи до шлюбних покоїв на Кріті, — навіть Зевс, навіть цей великий верховний бог, не міг перевершити величчю божественного Білого Кита в ту хвилину.

Від його м’яких боків широкими крилами розбігалися на воді брижі. І разом з тими брижами від кита розпливалась ніби якась зваба. Тож не диво, що серед китобоїв, невимовно зачарованих і приваблених його спокоєм, знаходились такі, що важились порушити той спокій, але на свою згубу пересвідчувалися, що під ним таяться урагани. Але ти, о ките, знову пливеш спокійно, спокусливо-спокійно до всіх тих, хто бачить тебе вперше, — байдуже скількох ти вже обморочив отак і звів зі світу.

Отак, серед ласкавого спокою тропічного моря, серед хвиль, що в невимовному екстазі не важились навіть плескати, як люди плещуть у долоні, плив Мобі Дік, ще ховаючи від людських очей усю свою страхітливу тушу та огидну пащу зі скривленою щелепою. А ще незабаром голова його повільно виринула з води. На якусь мить усе його мармурове тіло вигнулось над хвилями високою аркою, наче отой знаменитий природний міст у Синіх горах Вірджінії, і, грізно змахнувши в повітрі прапором хвоста, величне божество явилось людям і поринуло, зникло з очей. Білі морські птахи ще довго ширяли в повітрі, зависали нерухомо або черкали крильми збурений вир на тому місці, де пірнув кит.

Піднявши вгору весла, відклавши гребки й попустивши шкоти вітрил, китобої в трьох вельботах тихо гойдалися на воді. Вони дожидали, коли вирине Мобі Дік.

— За годину, — сказав Ахав, що стояв на кормі свого вельбота як укопаний і дивився понад тим місцем, де зник під водою кит, у імлисті сині простори, на широкі, манливі водні рівнини, що стелились попереду. Але ось його очі знов почали крутитися в очницях, ніби він оббігав ними весь обрій. Вітер посвіжішав, хвиля розгулювалася.

— Птахи! Птахи! — закричав раптом Тештіго.

Тепер усі птахи довгим ключем, як ото летять у вирій чаплі, попрямували до Ахавового вельбота і за кілька ярдів від нього почали кружляти над водою з нетерплячим, радісним криком. Їхній зір був гостріший, ніж людський: Ахав не міг помітити на воді ніяких ознак кита. Але враз, утупивши погляд углибину, він побачив там рухливу білу цятку, не більшу від білого горностая; та цятка зринала вгору й виростала дивовижно швидко, а тоді якось вивернулась і показала два довгі вигнуті ряди блискучих білих зубів, що випливали з незмірної глибини. То була Мобі