Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

й хазяйновита жіночка. Вона майже відповідала такому образові. І котрась із тих грудастих вертихвісток його таки підхопить, нічого й сумніватися. Не важко собі уявити — а уяву вона має, це їй підтвердили й черниці, тут вони навіть одної думки з Рольфом,— що понаписують газети, можливо, й той-таки „Блетхен“. Усе це вона стерпить, просто „схилить голову“, як зробив Рольф. „Знаєш, враження таке, наче вибухає старий нужник: лайно розлітається на всі боки, перепадає трохи й тобі, але ж є, зрештою, тепла водичка!“

Так, вона вже якось схилить голову, і все минеться. Але жити далі з Фішером їй не сила, жодного дня. Вітатися з ним, коли він, почуваючи себе батьком майбутньої дитини, повертається радісний додому, сідати з ним до столу... Коли вона приймає ванну, він наполягає, щоб двері лишались прочинені, заявляючи, що це — його подружнє право („Ти ж бо теж, коли „вище пояса без нічого“, маєш що показати!“). Вона вже майже не годна й шматка хліба проковтнути і потай, як Кіт засинає, плаче, а іноді плаче й з самого ранку, і добра людина Блюм щоразу каже: „Та побалакайте ж нарешті з кимось, вам-бо щось ятрить душу, і це не через дитину, яку ви ждете, ні... Йдеться й не про охорону, не тільки про неї, хоч і від неї можна збожеволіти“. То, може, поговорити з самою Блюм? З цією старомодною, щиросердою незаміжньою сестрою селянина Блюма, яка допомагає їй поратися в домі й на кухні, наполягає, щоб кухонне начиння чистили тільки лужним милом і зневажає „всі оті новомодні чистильні дурниці“ — для гігієни, мовляв, досить і нашатирю та оцту; з товстушкою Блюм, яка тепер іноді залишається ночувати тут, у них, в якої коси заплетені у вузол, а спідниці пошиті за модою 1931 року і якій уже добігає шостий десяток. Коли вона закурює за роботою сигарету, це щоразу викликає прикре враження, приголомшує, мало не шокує; в зубах — хвацько затиснутий недопалок, і — затяжка за затяжкою. „Курити, люба пані Фішер, ми вчились у війну, коли падали бомби й стріляли гармати, до речі, й тут, у Блорі. Мені подобалося курити тоді, подобається й тепер. Бувало, вкраду в брата якийсь літр молока чи кілограм картоплі й проміняю на сигарети. І досі не можу відвикнути“. Ця жінка, яка „втратила на фронті коханого“ і яку „не тягло до жодного іншого“, яка „так і не вибрала собі іншого“, бо „просто не могла, до того ж чекала від мого Конрада дитину, а траплялися ж чоловіки, що, коли прийшла похоронка, навіть хотіли взяти мене заміж, хоч я й ходила при надії. Дніпропетровськ... Цю назву я не забуду, либонь, повік, я візьму її з собою в потойбічне життя й поспитаю там, яке нам, яке моєму Конрадові було до всього того діло... Дитинку я скинула, а мені ж так хотілося її народити, хай і без чоловіка...“ Може, вона про щось здогадується, ця Блюм, чи навіть щось знає, коли раз у раз проказує: „...і це не через дитину, яку ви ждете, ні...“ Але ж це — саме через дитину! Невже вони поводилися не досить обережно, коли Блюм у супроводі Цурмака або Люлера вирушала з Кіт по молоко чи просто йшла прогулятися селом, не звертаючи уваги на автомат, з яким простував позад неї Цурмак? Невже їй щось упало в око — погляд, жест чи як вони, проходячи одне повз одного, квапливо торкались одне одного рукою? А може, Блюм щось почула, коли вона, Сабіна, лежала влітку біля басейну або коли Губерт притьмом — ох, весь час отой поспіх, той неминучий поспіх! — обіймав її в сінях, цілував або коли вона, забувши про все на світі, похапцем йому віддавалась? Певна річ, Блюм уже давно зметикувала, що між нею і Ервіном нема нічого, крім нещирості й роздратування. Чи знає вона, що тут замішані не тільки „інші жінки“, а й „інший чоловік“? Так, із Блюм треба було б поговорити» одначе порадити щось, допомогти їй ця жінка, як і батько, навряд чи й здатна. Блюм мужньо знесла свою ганьбу а нешлюбною дитиною; але це була, власне, й не ганьба — всі ж бо знали, що її Конрад збирався у відпустку з нею одружитись, вона вже навіть відкладала талони на масло і яйця для пирога, домовилася вже й з колієм, який мав потай зарізати їй порося; і на небесах, ставши перед Всевишнім, вона все ж поскаржиться: «Дніпропетровськ... Що нам було потрібно в тому Дніпропетровську?»

Аби лишень поїхати звідси — відразу ж, як тільки з'явиться Кете, поїхати з Кіт, ще сьогодні ж таки, поки його немає вдома; щоб не довелося знову відмикати кімнату для гостей, де вона ночує вже багато днів; щоб не довелося знов терпіти, як він торгає двері, домагаючись «свого права». Того права він, мабуть, не домагався б, якби знав, що вона не на третьому місяці, а на шостому.

А в Тольмсгофені поблизу буде Губерт, вона матиме змогу з ним побалакати, і він, мабуть, її поцілує, а може, навіть... Хоч вона й вагітна... «Похапцем»... Вони ж бо до такого звикли. Тільки один раз він залишився в неї на кілька годин уночі — вона впустила його, коли він стояв на терасі. Це було того дня, як Кіт заснула в батька й матері й зосталася в них на ніч. А від неї сон тікав, і спершу вона стояла біля вікна й дивилася з-за штори в долину, де на обрії мерехтіли, немов фасади цирків, електростанції — самі освітлені, але довкола нічого не освітлюючи; колись їй пояснив це старий Корчеде: електростанції мають бути освітлені задля безпеки — щоб, коли десь прорве вентиль, можна було відразу знайти несправність,— а заразом і для краси («чари технічного краєвиду»); а от освітлювати вони не повинні довкола нічого, «щоб не видно було кіптюги, чаду та смердючих газів, що їх електростанції потай випускають уночі...» Вони проглядали з-за дерев у виярку, оті «фасади цирків». І раптом її серце закалатало, як... Як що? Чи калатало воно так коли-небудь доти? Вона знала, що о десятій він мав змінити Цурмака, а було вже пів на одинадцяту, і небо на заході від освітлених електростанцій ще по-літньому ясніло... Він ще не закінчив обхід,