Читати книгу - "Вовк-тотем"

— Хвору корову, яку тоді купив начальник Ван, загриз вовк! Просто перед їхнім будинком!

Почувши це, хлопці аж заклякли, а Ян Ке сказав:

— Все правильно — ця банда на майданчику не має собак, тож цього разу вони зазнали значних збитків.

Ґао Цзяньчжун сказав:

— Я пішов до їхнього будинку подивитись — корова була на прив’язі всього лише за кільканадцять кроків від будинку, від неї залишилися тільки голова, копита й хребет, а м’ясо зникло все. Лао Ван лаявся від злості, заявляючи, що на цю корову були витрачені гроші, на які увесь гуртожиток мав харчуватися півмісяця, а тепер будівельники знову їстимуть пісне. — Сміючись, він додав: — Насправді ця корова нічим тяжким не хворіла, в неї тільки були паразити в шлунку. Лао Ван тямить трохи у ветеринарії, тож він роздобув ліки й повиганяв тих паразитів з корови та збирався вигодувати її на тутешніх гарних воді й траві, а потім зарізати. Він і подумати не міг, що, вигодувана до половини, вона піде на харч вовкові.

Ян Ке нарешті міг висловити злостивість, яка глибоко в ньому засіла:

— Хіба ж ці волоцюги з хліборобських районів мають ту пильність, що скотарі? Вони ж уночі сплять, як мертві свині. А орхонські вовки — теж не пасуть задніх: вони, тільки одним оком глянувши, вже розкусили цих приходьків, тож наважилися прямо перед їхніми ворітьми з’їсти корову. — І, ніби втамовуючи спрагу помсти, він додав: — Хіба це не приниження бідних селян? Останніми роками на це ніхто не наважується, а от вовки наважилися!

— Це називається не приниження, а відплата, — зауважив Чень Чжень.

Ян Ке, раптом сумно зітхнувши, відповів:

— У наш час вогнепальної зброї у вовків уже майже не залишилося сил для відплати. Тож останнє незаймане озеро в монгольському степу втратило свою охорону. Якщо я колись матиму можливість повернутися до Пекіна, я більше ніколи не піду дивитись «Лебедине озеро». Тому що як тільки його побачу, мені згадається те лебедине м’ясо в казані і голова лебедя, полита соєвим соусом, і я пригадуватиму, яким вишуканим і гордим він був за життя… Раніше я вважав, що це китайська селянська культура зазнає жорстоких образ і вторгнення з боку Заходу, і я й подумати не міг, що ця селянська культура може бути так само по-звірячому жорстокою, коли руйнує кочову цивілізацію.

Ґао Цзянчжун перебив його:

— Це ти далеко відхилився від теми. Коли вовчі зграї вже прийшли до будинків, ми повинні бути особливо обережними, а то варто буде їм лише завернути сюди й пронюхати про вовченя в нашій юрті, тоді вже не пощастить нашим коровам і вівцям.

Цінь Муґун… знищив 12 володінь жунів, захопив величезну територію в тисячі лі й став гегемоном племен західних жунів. Після падіння Західної Чжоу на його власних землях розселились племена жунді… Культура західної Чжоу тут була знищена варварськими звичаями жунів і ді, а також культурою Шан. Цінь прийняло окремі відсталі устрої (включаючи звичай престолонаслідування молодшим братом після смерті старшого)[145] й шанську культуру, і хоча Цінь було на той час уже великою державою на західних землях, правителі китайських князівств вважали його державою племен жунді, і не погоджувались на участь Цінь у союзах князівств.

Літні ночі на монгольській високогірній рівнині миттю стають такими холодними, ніби настає середина осені. Вже незабаром у наступ підуть жахливі степові комарі, тож нинішні ночі — останні спокійні. Обстрижені щойно наголо вівці збиваються в щільну купу й лягають, довго ремигаючи, тож повсюдно чується рипіння зубів, що перетирають траву. Ерлан і Хуанхуан час від часу піднімають голови й задирають угору носи, сторожко нюхаючи повітря, або ведуть за собою Еле та трьох цуценят, повільно обходячи дозором північно-західний бік загону.

Чень Чжень із ліхтариком у руках витягнув шматок повсті розміром з ковдру для однієї людини і пішов на північно-східний бік загону, знайшов там собі рівне містечко, розстелив повсть, накинув на плечі старий тонкий шкіряний плащ і сів, підібгавши ноги, не наважуючись лягти. Після того, як вони прибули на нове пасовище, він серйозно недосипав, адже потрібно було пасти отари, сторожувати їх уночі, стригти овець, доглядати Вовчика, читати книжки й конспектувати їх, тож день тривав для нього довго, а ніч минала коротко. Якби він тепер ліг, то відразу заснув би мертвим сном, і як би не гавкали після цього собаки, вони б його не розбудили. Насправді він мав би скористатися цими тихими ночами до пришестя комарів і гарно поспати, однак він, як і раніше, не міг допустити недбальства, адже степові вовки були великі майстри користатися «випадком».

Після того, як невелика зграя вовків нишком загризла хвору корову на будівельному майданчику, у хлопців напнулися нерви. Той випадок для скотарів став сигналом про те, що вовки переключились із дзеренів, байбаків і ховрахів на домашню худобу. Маленькі дзеренята вже бігали, мов літали, байбаки також стали більш спритними й пильними, до того ж зголоднілі зграї вже не могли втамувати свій голод самими тільки гризунами, тому почали нападати на свійську худобу. На цьому новому пасовищі люди й худоба ще остаточно не оселилися, тому Старий Біліґ кілька разів скликав виробничі збори, неодноразово попереджаючи скотарів