Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

— То чим ви тепер займаєтеся?

— Працюю в крамниці.

— Ох!

Дівчина кинула на Кері швидкий погляд і одразу відвела очі. Філіпові здалося, що вона зашарілася. Мілдред нервово потерла долоні хустинкою.

— Ви ж іще не зовсім забули, як лікувати, правда? — Слова вона вимовляла якось дивно.

— Не зовсім.

— Саме тому я хотіла вас бачити. — Голос перетворився на захриплий шепіт. — Я не знаю, що зі мною коїться.

— Чому ви не підете до шпиталю?

— Мені не хочеться цього робити: всі студенти витріщатимуться на мене. До того ж я боюся, що мене покладуть до лікарні.

— На що ви жалієтеся? — сухо поцікавився Філіп, скориставшись стереотипною фразою, до якої звик в амбулаторії.

— Ну, у мене з’явилося якесь висипання, і я не можу його позбутися.

Філіп відчув, як у серці заворушився страх, а на чолі виступив піт.

— Дозвольте мені подивитися горло.

Він підвів дівчину до вікна і, як міг, оглянув її. Раптом їхні погляди зустрілися. У її очах застиг панічний жах. На Мілдред страшно було дивитися. Вона була перелякана; дівчині хотілося, аби Філіп заспокоїв її, і вона благально дивилася на нього, не наважуючись просити втішливих слів, але щодуху бажаючи їх почути. Однак Філіп не міг їй допомогти.

— Боюся, ви й справді дуже хворі, — зізнався він.

— Як гадаєте, що це?

Коли він відповів, дівчина смертельно зблідла, навіть губи прибрали якогось жовтого відтінку, і невтішно розплакалася — спочатку мовчки, а потім задихаючись від ридань.

— Мені страшенно шкода, — озвався нарешті Філіп, — але я мусив сказати правду.

— Краще одразу вкоротити собі віку й покінчити з цим.

На погрози Кері не звертав уваги.

— У вас є якісь гроші?

— Шість чи сім фунтів.

— Вам слід припинити жити таким життям, розумієте? Подумайте, може, зможете влаштуватися на роботу? Боюся, я не зможу вам суттєво допомогти, бо сам заробляю лише дванадцять шилінгів на тиждень.

— І де це я тепер можу працювати? — роздратовано вигукнула дівчина.

— Дідько забирай, ви МУСИТЕ спробувати щось знайти.

Філіп дуже серйозно пояснив Мілдред про небезпеку, в якій опинилася вона сама і яку становить для інших, а дівчина похмуро слухала його. Він спробував утішити її. Урешті-решт Мілдред, набундючившись, пообіцяла робити все, що він порадив. Він виписав їй рецепт на ліки, які пообіцяв замовити у найближчій аптеці, і нагадав, що їх обов’язково потрібно приймати з надзвичайною регулярністю. Зібравшись іти, Філіп простягнув дівчині руку.

— Не засмучуйтеся, горло скоро не болітиме.

Однак щойно він спробував піти, обличчя Мілдред скривилося, і вона схопила його за пальто.

— Ох, не залишайте мене, — хрипко вигукнула вона. — Я так боюся, не залишайте мене саму. Філе, будь ласка. Я більше не маю нікого, до кого можна звернутися, ви завжди були моїм єдиним другом.

Філіп відчув, який жах оселився в її серці, він навдивовижу нагадував жах у дядьковому погляді, коли той боявся, що помре. Хлопець відвів погляд. Ця жінка двічі вривалася в його життя і змушувала його страждати; вона не мала на нього жодних прав; однак чомусь він відчув у серці дивний щем: саме це відчуття позбавило його спокою, коли він отримав листа, і не вщухало, поки він не прийшов на її заклик.

«Схоже, я ніколи не зцілюся від цього», — сказав він собі подумки.

Кері дивувало відчуття фізичної огиди, яке з’являлося поруч із Мілдред.

— Чого ви від мене хочете? — поцікавився він.

— Сходімо повечеряємо разом. Я заплачý.

Філіп завагався. Він відчував, що Мілдред знову заповзає до його життя, попри всі сподівання, що цього ніколи не станеться. Дівчина дивилася на нього із млосним страхом.

— Ох, я знаю, що жахливо поводилася з вами, але не залишайте мене тепер на самоті. Ось ваша відплата. Якщо ви залишите мене саму, я не знаю, що з собою зроблю.

— Добре, не заперечуватиму, — озвався Кері, — але пошукаємо недороге місце. Зараз я не можу викидати гроші на вітер.

Мілдред сіла і взула черевики, потім змінила спідницю і надягла капелюшок; вони вийшли з будинку і не зупинялися, аж поки не знайшли ресторан поблизу Тоттенгем-Корт-Роуд. Філіп уже відвик їсти о такій порі, а в дівчини так боліло горло, що вона не могла ковтати. Замовили холодну шинку, і Кері випив келих пива. Вони сиділи одне навпроти одного, як часто бувало раніше, і він розмірковував, чи пам’ятає вона про це. Тем для розмови не було, якби Філіп не змушував себе теревенити, довелося б сидіти мовчки. У яскравому ресторанному світлі, серед вульгарних дзеркал, що відбивалися одне в одному нескінченним лабіринтом, Мілдред здавалася старою і змученою. Філіпові страшенно хотілося дізнатися про дитину, але він не наважувався розпитувати. Урешті-решт дівчина сказала сама:

— Знаєте, дівчинка померла влітку.

— Ох! — лише й зміг вигукнути Кері.

— Могли б сказати, що вам шкода.

— Мені не шкода її, — заперечив він. — Я радію за неї.

Мілдред зиркнула на нього і, зрозумівши, про що мова, відвела погляд.

— Колись вона вам неабияк подобалася, еге ж? Мені завжди здавалося кумедним, що ви можете так любити дитину іншого чоловіка.

Повечерявши, вони зайшли до аптекаря за ліками. Філіп зробив замовлення і, повернувшись до пошарпаної кімнати, змусив дівчину прийняти потрібну дозу. Потім вони посиділи разом, поки Філіпові не прийшов час повертатися на Геррінґтон-стрит. Він мало не помер від нудьги.

Кері навідувався до хворої щодня. Вона приймала виписані ліки і прислухалася до порад, тож незабаром результат був таким очевидним, що Мілдред щиро повірила у талант Філіпа. Одужуючи, дівчина ставала жвавішою і значно балакучішою.

— Щойно я знайду роботу, все зі мною буде гаразд, — запевняла вона. — Я вивчила урок і скористаюся ним. Більше жодних загулів для вашої покірної слуги.

Щоразу, зустрівшись із дівчиною, Філіп запитував, чи знайшла вона роботу. Мілдред заспокоювала, що варто їй захотіти, одразу щось знайдеться; вона мала кілька варіантів, але краще було ще тиждень-другий відпочити. Важко було щось заперечити, але коли два тижні минули, він став наполегливішим. Мілдред сміялася з нього (тепер вона була значно веселішою) і називала старим буркотуном. Вона розповідала довгі історії про завідувачок, до яких ходила на співбесіду (Мілдред вирішила знайти роботу в якійсь забігайлівці), детально переказуючи їхні запитання і власні відповіді. Поки що нічого конкретного не запропонували, але дівчина була переконана, що влаштується кудись на початку наступного тижня: поспішати не було сенсу, а хапатися за місце, яке їй не підходить, було б помилкою.

— Ви верзете дурниці, — нетерпляче кидав Філіп. — Краще погоджуйтеся на те, що можете знайти. Я вам допомогти не