Читати книгу - "Буря Мечів"

вже майнула сивина; бліду картянську щоку Салора Голомозого розтинав кривий шрам; Дааріо Нагарне, навіть як на тайросянина, вигляд мав геть химерний. Бороду він розділив на три хвости й пофарбував насиньо — під колір очей і кучерів, що спадали до плечей. Гострі ж вуса були пофарбовані золотом. Убрання на ньому було всіх відтінків жовтого: пінне мирське мереживо барви масла струменіло з коміра й манжетів, камзол був обшитий латунними бляшками у формі кульбабок, вигадливе гаптування прикрашало високі шкіряні чоботи до самих стегон. За пояс із позолочених кілець застромлені були м’які жовті замшеві рукавички, а нігті на пальцях були вкриті синім лаком.

Але заговорив від імені перекупних мечів Прендал на Гезн.

— Вам же ліпше, якщо заберете свій набрід подалі,— сказав він.— Астапор ви взяли підступом, але Юнкай так легко не впаде.

— П’ятсот ваших штормокруків проти десятьох тисяч моїх незаплямованих,— мовила Дані.— Я ще молоденька дівчина й на війні не розуміюся, але й мені ваші шанси здаються мізерними.

— Штормокруки тут стоять не самі.

— Штормокруки взагалі не стоять. Вони розлітаються за перших ударів грому. Мабуть, вам уже час розлітатися. Чула я, що перекупні мечі сумнозвісні своєю зрадливістю. Яка вам вигода лишатися вірними, коли середні сини перекинуться на другий бік?

— Цього не станеться,— незворушно промовив Прендал.— А якщо й так, то це байдуже. Середні сини — ніхто. Ми воюватимемо пліч-о-пліч з дужими юнкайськими вояками.

— Ви воюватимете пліч-о-пліч з постільними хлопчиками зі списами в руках,— хитнула вона головою, і дзвіночки-близнюки в її косі стиха дзенькнули.— Коли почнеться битва, і не мрійте про пощаду. Та якщо приєднаєтеся до мене зараз, можете залишити собі золото, яке вам платять юнкайці, ще й подуванити разом з нами здобич, а згодом, коли я поверну собі своє королівство, отримаєте ще більшу винагороду. Битиметеся на боці мудрого панства — заробите собі в заплату смерть. Чи гадаєте, що Юнкай відчинить браму, коли мої незаплямовані влаштують вам під мурами різанину?

— Жінко, брешеш тут як собака, а глузду ні краплі.

— «Жінко»? — хихикнула Дані.— Це ви мене образити хотіли? Я б могла й відповісти, якби вважала вас за чоловіків,— вона витримала його погляд.— Я — Данерис Штормороджена з дому Таргарієнів, Неопалима, мати драконів, халесі вершників Дрого й королева Сімох Королівств Вестеросу.

— Ти,— мовив Прендал на Гезн,— комонницька шльондра. І коли ми вас розіб’ємо, будеш з моїм огиром злягатися.

Дужий Бельвас висмикнув свого араха.

— Дужий Бельвас віддасть цього бридкого язика маленькій королеві, якщо її ласка!

— Ні, Бельвасе. Я цим людям пообіцяла безпеку,— посміхнулася вона.— А скажіть-но мені: штормокруки — раби чи вільні?

— Ми — братство вільних людей,— оголосив Салор.

— Добре,— підвелася Дані.— То йдіть і перекажіть братчикам мої слова. Може так статися, що дехто з них віддасть перевагу славі над смертю. Чекаю на вашу відповідь завтра зранку.

Капітани штормокруків одностайно підвелися.

— Наша відповідь — ні,— заявив Прендал на Гезн. Товариші рушили за ним геть з намету... але Дааріо Нагарне, виходячи, озирнувся й увічливо схилив голову на прощання.

За дві години прибув сам-один командувач середніх синів. Він виявився височенним браавосянином зі світло-зеленими очима й густою золотисто-рудою бородою, яка мало не до пояса йому сягала. Ім’я його було Меро, але сам він назвався Титановим Байстрюком.

Меро з порогу перехилив своє вино, зворотом долоні витер губи та хтиво втупився в Дані.

— У мене таке враження, що вдома в борделі я з твоєю сестрою-близнючкою переспав. Чи то ти й була?

— Не думаю. Такого видатного красеня я б точно запам’ятала.

— Атож. Ще жодна жінка не забула Титанового Байстрюка,— браавосянин простягнув кубок Джикі, щоб наповнила.— Може, скинеш одяг і до мене на коліна стрибнеш? Якщо мені сподобається, може, я зроблю так, що середні сини на твій бік перейдуть.

— Якщо зробиш так, що середні сини на мій бік перейдуть, може, я тебе не оскоплю.

Здоровань розреготався.

— Дівчинко, одного разу інша жінка мене зубами оскопити спробувала. Тепер у неї немає зубів, а мій меч такий самий твердий і довгий, як і був. Може, витягнути й тобі показати?

— Немає потреби. Коли мої євнухи його відчикають, зможу роздивлятися, скільки схочу,— Дані сьорбнула вина.— Щира правда, я ще молоденька дівчина й на війні не розуміюся. Поясни-но мені, як ви збираєтеся здолати десять тисяч незаплямованих своїми п’ятьма сотнями? Я, може, і жовторота, але й мені ваші шанси здаються мізерними.

— Середні сини за гірших шансів перемагали.

— Середні сини за гірших шансів тікали. В Когорі, коли проти них стояли Три тисячі. Чи заперечиш?

— Це трапилося давним-давно — тоді на чолі середніх синів не було Титанового Байстрюка.

— То це в тебе вони набираються мужності? — мовила Дані й обернулася до сера Джори.— Коли почнеться бій, цього вбийте першим.

— Залюбки, ваша світлосте,— посміхнувся лицар-вигнанець.

— Звісно,— провадила вона до Меро,— можете знову втекти. Ми вас не зупинятимемо. Забирайте своє юнкайське золото — і бігом.

— Якби ти бачила колись Титана Браавоського, дурне дівча, то знала б, що хвоста він ніколи не підібгає — бо не має його.

— То лишайтеся — й воюйте за мене.

— За тебе і правда варто було би повоювати,— сказав браавосянин,— і я, був би вільний, залюбки б дав тобі мого меча поцілувати. Але я взяв юнкайські гроші й дав слово.

— Гроші можна повернути,— сказала Дані.— Я тобі заплачу стільки само, і навіть більше. Ще багато міст мені завойовувати, та й на тому кінці світу на мене чекає ціле королівство. Вірно мені служитимеш — і середнім синам більше не доведеться шукати собі, до кого б найнятися на службу.

Браавосянн посмикав густу руду бороду.

— Заплатиш так само, ба й більше, а може, ще й поцілунок? Чи й не тільки поцілунок? Для такого видатного красеня, як я?

— Можливо.

— Твій язичок, гадаю, мені засмакує.

Дані відчувала, як пашить гнівом сер Джора. «Не подобаються моєму чорному ведмедю ці теревені про поцілунки».

— Поміркуй увечері про все, що я тобі сказала. Даси мені відповідь завтра вранці?

— Дам,— широко посміхнувся Титанів Байстрюк.— Даси мені карафу цього чудового вина — віднесу своїм капітанам?

— Діжку бери. Вино з пивниць доброго панства Астапора, у мене такого цілі вози.

— То дай мені воза. На знак своєї прихильності.