Читати книгу - "Буря Мечів"

— Я сам здоровий! Ще ж і братів чимало маю. Титанів Байстрюк самотиною не п’є.

— Гаразд, хай буде віз, якщо обіцяєш випити його за моє здоров’я.

— Згода! — гримнув Меро.— Згода, згода, згода! Три тости за тебе вип’ємо, а коли зійде сонце, принесемо тобі свою відповідь.

Та коли Меро пішов, заговорив Аристан Білобородий:

— Лиха в нього репутація, навіть у Вестеросі. Хай вас не дурять його манери, ваша світлосте. Ввечері він за вас три тости вип’є — а зранку зґвалтує.

— Бодай у цьому старий має рацію,— сказав сер Джора.— Середні сини — товариство давнє, уславилось і доблестю, але під началом Меро вони вже мало чим від бравих компанійців відрізняються. Цей чоловік небезпечний для свого наймача не менше, ніж для ворога. Ось тому він тут і крутиться. У вільних містах його більше ніхто на службу не бере.

— Мені не репутація його потрібна, а п’ятсот вершників. А як щодо штормокруків — є бодай якась надія?

— Ні,— прямо сказав сер Джора.— Той Прендал — гіскарець по крові. Швидше за все, у нього й родичі були в Астапорі.

— Шкода. Ну, може, битися ще й не доведеться. Почекаємо й побачимо, що скажуть юнкайці.

Посли від Юнкая з’явилися, коли сонце вже покотилося вниз,— п’ятдесят вершників на пишних чорних конях, а один — на великому білому верблюді. Шоломи в них були заввишки як дві голови, щоб не порушити химерні вузли, вежі й вигини наолієного волосся. Лляні спідниці й сорочки в них були пофарбовані в насичений жовтий колір, а плащі обшиті мідними кружалами.

Вершник на білому верблюді назвався Гразданом мо Еразом. Стрункий і жилавий, він усміхався так само білозубо, як і Кразнис мо Наклос до того, як Дрогон йому спалив обличчя. Волосся в нього було зібране у єдинорожий ріг, який стирчав з чола, а токар був облямований золотим мирським мереживом.

— Стародавній Юнкай і славетний, король міст,— мовив Граздан, коли Дані припросила його до себе в намет.— Мури наші міцні, шляхта в нас гонорова й запекла, а простолюд не знає страху. В наших жилах тече кров древнього Гіса, чия імперія мала давню історію вже в ті часи, коли Валірія була ще писклявим немовлям. Мудро ви вчинили, халесі, вирішивши посидіти й перемовитися. Бо легкого завоювання тут не вийде.

— Добре. Незаплямовані так і мріють трохи повоювати,— зиркнула вона на Сірого Черв’яка, який на це кивнув.

Граздан перебільшено стенув плечима.

— Якщо ви так прагнете крові, нехай вона проллється. Я чув, ви дарували своїм євнухам волю. А незаплямованим воля — як коропу крисаня,— він посміхнувся до Сірого Черв’яка, але євнух наче закам’янів.— Зацілілі знову стануть невільниками, їм доведеться відбудовувати Астапор з руїн. І з тебе ми рабиню теж можемо зробити, навіть не сумнівайся. У Лісі й Тайроші чимало будинків розпусти, де гарно заплатять за ніч з останньою з Таргарієнів.

— Приємно знати, що вам відомо, хто я,— спокійно мовила Дані.

— Я завжди пишався тим, як добре вивчив дикий і безглуздий захід,— примирливо підняв руки Граздан.— Та для чого нам розмовляти так грубо? Так, це правда, в Астапорі ви повелися як дикуни, але юнкайці — народ великодушний. Ви воюєте не проти нас, ваша світлосте. Навіщо марнувати свої сили, кидаючи їх на наші міцні мури, коли вам, щоб відвоювати батьків престол у Вестеросі, знадобиться кожен воїн? Юнкай у цій справі вам тільки удачі зичить. А на підтвердження цього я приніс вам подарунок,— він плеснув у долоні, й наперед вийшло двоє з його почту, несучи важку кипарисову скриню, окуту бронзою і золотом. Її поставили Дані під ноги.— П’ятдесят тисяч золотих марок,— улесливо мовив Граздан,— вам від доброго панства Юнкая як дружній жест. З доброї волі передане золото краще за куплене кров’ю мародерство, правда ж? Отож я кажу вам, Данерис Таргарієн: беріть скриню й ідіть собі.

Дані відкинула віко скрині маленькою ніжкою, взутою в капець. Та була повна золотих монет, як і сказав посол. Дані зачерпнула жменьку, пропустила між пальців. Котячись, монетки ясно блищали — здебільшого новенькі, зі східчастою пірамідою з одного боку й гарпією Гіса — з другого.

— Гарненькі. Цікаво, коли я візьму місто, скільки таких скринь там знайду?

— Ніскільки,— хихикнув Граздан,— бо міста ви не візьмете.

— Для вас у мене теж є подарунок,— вона захряснула віко скрині.— Три дні. На ранок третього дня ви відішлете геть своїх рабів. Усіх. Кожному чоловікові, жінці, дитині ви дасте зброю і стільки харчів, одягу, грошей і речей, скільки вони зможуть нести. Все це вони зможуть вибрати з власності своїх хазяїв — як плату за роки свого поневолення. Коли всі раби підуть, ви відчините браму й дозволите моїм незаплямованим обшукати місто й пересвідчитися, що невільників більше не лишилося. Якщо вчините так, ніхто не палитиме й не грабуватиме Юнкая, нікого з ваших людей не замордують. Мудре панство отримає свій мир і доведе, що воно і справді мудре. Що скажете?

— Скажу, що ви збожеволіли.

— Справді? — знизала плечима Дані й промовила: — Дракарис!

Їй відповіли дракони. Рейгал, засичавши, випустив дим, Вісеріон клацнув зубами, а Дрогон плюнув червоно-чорним клубком полум’я. Воно торкнулося брижів Гразданового токара — і за мить шовк спалахнув. Золоті марки посипалися на килим: це посол перечепився об скриню, лаючись і ляпаючи долонею по руці, поки Білобородий не вилив на нього карафу води, щоб загасити вогонь.

— Ви обіцяли мені безпеку! — заверещав юнкайський посол.

— А що, всі юнкайці так плачуться через пропалений токар? Я вам новий куплю... якщо ви за три дні передасте мені всіх своїх рабів. Якщо ж ні, чекайте від Дрогона палкішого поцілунку,— вона зморщила носика.— Ви обмочилися. Забирайте своє золото й ідіть, і не забудьте переказати мої слова мудрому панству.

Граздан мо Ераз тицьнув у неї пальцем.

— Ти ще поплатишся за свою пиху, шльондро! Запевняю, оці ящірки тебе не вбережуть. Хай тільки підлетять на одне льє до Юнкая — ми все небо стрілами наповнимо. Чи ти гадаєш, що вбити дракона так складно?

— Складніше, ніж убити раба. Три дні, Граздане. Перекажіть усім. Надвечір третього дня я буду в Юнкаї — відчините ви мені браму чи ні.

Коли з табору пішов юнкаєць, запала вже густа темрява. Ніч обіцялася похмура: безмісячна й беззоряна, а з заходу віяв