Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Стомившись від світу, я вирішив послухатися поради Уседи. Мусульманські й поганські цигани прийняли мене як людину, призначену бути їхнім ватажком, і присяглися бути мені в усьому слухняними. Однак остаточно вплинули на моє рішення циганки. Особливо дві запали мені в око, одна звалася Кітта, друга — Зітта. Обидві були чудові, і я не знав, яку мені вибрати. Вони побачили мою нерішучість і позбавили мене цього клопоту, пояснивши, що в них дозволене багатоженство і що не потрібно ніякого релігійного обряду для освячення шлюбу.

Мушу із соромом визнати, що мене спокусила ця злочинна розпуста. На жаль, існує тільки один спосіб утриматися на дорозі цноти — слід уникати будь-яких стежок, яких вона не освітлює. Якщо людина приховує своє ім’я, вчинки чи наміри, то невдовзі муситиме приховувати все своє життя. Мій зв’язок з герцоґинею був негожий лиш тим, що я повинен був ховати його від людей, і всі таємниці мого життя стали його кінцевим наслідком. Більш невинне очарування утримувало мене в цих долинах, а саме очарування того життя, яким тут жили. Небесний виднокруг завжди розкинутий над нашими головами, свіжість печер і лісів, пахощі повітря, кришталь вод, квіти, що виростають на кожному кроці, нарешті вся природа, вбрана в усі свої приваби — все це заспокійливо діяло на мою душу, вимучену світом і його галасливою суєтою.

Мої дружини обдарували мене двома доньками. Тоді я почав звертати більшу увагу на голос свого сумління. Я бачив нещастя Мануели, які довели її до могили. Я вирішив, що мої дочки не будуть ні магометанками, ні поганками. Їх треба було виховувати, тож не було над чим думати, я залишився на службі у Ґомелесів. Мені доручали дуже важливі справи й незмірні суми грошей. Я був багатий, для себе нічого не хотів, а з дозволу свого зверхника віддавав, скільки міг, на благодійництво. Часто мені вдавалося порятувати людей від великого лиха.

В цілому я вів у глибинах землі життя, яке розпочав на її поверхні. Я знову став дипломатичним посланником. Не раз їздив до Мадрида, відбув кілька подорожей за межі Іспанії. Цей активний спосіб життя повернув мені колишню енергійність. Я все більше звикав до нього.

Тим часом мої доні підростали. Під час своєї останньої поїздки я взяв їх із собою до Мадрида. Двоє юнаків дворянського походження зуміли завоювати їхні серця. Їх родини зберегли зв’язки з жителями наших підземель, і ми не боїмося, що вони рознесуть по людях те, що мої дочки могли б їм розповісти про наші долини. Як тільки я повидаю їх обох заміж, одразу вступлю до якогось святого притулку, де спокійно чекатиму кінця життя, яке хоч і не було зовсім вільне від помилок, однак і порочним я його не можу назвати. Ви хотіли, щоб я вам розповів про свої пригоди, зараз я лиш хочу, аби ви не пошкодували про свою цікавість.

— Я, однак, була б рада, — сказала Ребека, — дізнатися, що сталося з Бускеросом.

— Зараз розкажу, — відповів циган. — Шмагання в Барселоні відштовхнуло його від шпигунства, але оскільки його відшмагали під іменем Робусті, то він вирішив, що це ніяк не зашкодить славі Бускероса. Тому він сміливо запропонував свої послуги кардиналу Альбероні й став у його міністерстві дрібним інтриганом, схожим цим на свого покровителя, який був далеко не дрібним інтриганом.

Потім Іспанією правив інший авантюрист по імені Ріпперда. За його правління Бускерос пережив ще кілька вдалих днів, але час, який кладе край найблискучішим долям, позбавив Бускероса можливості користуватися ногами. Вже будучи паралізованим, він наказував відносити його на Пласа-дель-Соль і там ще продовжував свою звичну діяльність, затримуючи перехожих і в міру можливості втручаючись у їхні справи. Останній раз я бачив його в Мадриді поряд із найзабавнішою в світі постаттю, в якій я пізнав поета Аґудеса. Вік позбавив його зору, й бідолаха втішався думкою, що Гомер теж був сліпий. Бускерос розповідав йому міські плітки, Аґудес переказував їх віршами, і його часом із задоволенням слухали, хоча в нього залишилась тільки тінь колишніх здібностей.

— Сеньйоре Авадоро, — у свою чергу запитав я, — а що сталося з донькою Ундини?

— Про це ти дізнаєшся пізніше, а тим часом займися приготуваннями до свого від’їзду.

Ми вирушили в похід і після тривалої подорожі прийшли в глибоку долину, з усіх боків оточену скелями. Коли розбили намети, ватажок циган прийшов до мене й сказав:

— Сеньйоре Альфонсе, візьми капелюх і шпагу й ходи зі мною.

Пройшовши сто кроків, ми опинилися перед отвором у скелі, крізь який я побачив довгу, темну ґалерею.

— Сеньйоре Альфонсе, — сказав мені ватажок, — ми знаємо твою відвагу, а зрештою, ти не вперше йдеш цією дорогою. Увійди в цю ґалерею і, як і минулого разу, заглиблюйся в надра землі. Я прощаюся з тобою, ми тут повинні розстатися.

Пам’ятаючи першу свою мандрівку, я спокійно йшов кілька годин у темряві. Нарешті помітив світло й добрався до надгробка, де побачив того самого старого дервіша, який молився. На шурхіт, який я справив, коли входив, дервіш озирнувся й сказав:

— Вітаю тебе, юначе! Зі щирою приємністю я знову бачу тебе. Ти спромігся дотримати свого слова стосовно певної частини нашої таємниці, тепер ми відкриємо тобі її всю і вже не просимо мовчати. А тим часом відпочинь і підкріпися.

Я сів на камені, й дервіш приніс мені кошик, у якому були м’ясо, хліб і вино. Коли я під’їв, дервіш штовхнув одну зі стінок надгробка, повернув її на завісах і показав мені кручені сходи.

— Зійди туди, — сказав він мені, — і побачиш, що маєш робити.

Я налічив близько тисячі східців у темряві й дістався до печери, освітленої кількома лампами. Побачив кам’яну лавку, на якій упорядковано лежали сталеві долота й молотки з того ж металу. Перед лавкою виблискувала золота жила товщиною в чоловіка. Метал був темно-жовтий і здавався абсолютно чистим. Я зрозумів, чого від мене хотіли. Хотіли, аби я видовбав стільки золота, скільки зможу.

Я взяв долото лівою, молоток правою рукою і невдовзі став досить вмілим рудокопом; однак долота затуплялися, і я часто був