Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Іване Карповичу, я ж не Гедиміновича шукаю чи Рюриковича. Мені потрібен дорослий і здоровий чоловік. Лікарі вас перевірили й засвідчили, що здоров’я у вас відмінне, жодних хвороб чи вад. Статеві ваші здібності модистки оцінили дуже високо. Тимофій сповістив, що давно не бачив чоловіка з таким довершеним тілом. Що ж до ваших розумових якостей, то я про них надвисокої думки, бо прочитала всі оповідки й чула про вас тільки найкраще. Софія Пяльцева, коли я спитала про вас, то нахвалитися не могла, а вона жінка досить перебірлива. Отже, Іване Карповичу, про кращого батька для свого сина мені годі й мріяти. Я передбачала, що якщо просто поставлю питання руба, ви можете сприйняти це погано. То довелося вигадати цілу операцію, щоб забрати вас із хутора, перевірити та переконати. Тимофій зробив усе як треба.

— Вчора підсипав мені снодійне? — здогадуюся я.

— Так, він мусив не відпустити вас з готелю і зробити так, щоб ви могли відпочити і набратися сил.

— А що ваш чоловік? Якщо він дізнається?

— Мій чоловік знає про все і схвалив мій вибір. Йому теж не хочеться втрачати спадок, тож він сподівається на успіх мого вояжу. То ми домовилися? — вона вже руку не подає, а просто усміхається.

— Мені треба подумати. Якийсь час...

— Іване Карповичу, на жаль, часу немає. Сьогодні в мене найбільш сприятливий день для зачаття.

— Але...

— Ось гроші, — вона подає мені конверт. — Ви сумніваєтеся, бо я вам не подобаюся?

— Ну що ви! — я аж руками махаю і тут же згадую, що руки мені потрібні в іншому місці. Червонію.

— Іване Карповичу, приберіть руки. Мені подобається дивитися на чоловіче тіло. І в чому проблема? Чому ви вагаєтеся?

Я дивлюся на неї. Високу, красиву жінку з пишним волоссям і звабливим поглядом Якого біса?

— Я завжди радий допомогти такій чарівній дамі, як ви. До речі, як вас звати?

— Елеонора. Якщо не проти, давайте підпишемо папери. Ось моє зобов’язання щодо виплати залишку грошей. А ось ваша відмова від претензій на дитину і зобов’язання зберігати все у таємниці. Це не через недовіру, просто формальності.

— Я поважаю письмові домовленості, — швиденько все прочитую і підписую. Чую позаду шурхіт сукні. Залишаю папери і перо, повертаюся до ліжка, на якому розкинулася пані. Трохи хвилююся, бо бозна там до чого вони у своїх столицях звикли, а я людина проста..

Та нічого, впорався. Та так, що наступні два дні теж у номері провели, як казала столична пані, для закріплення. Ну, то вже закріпили так закріпили. Наостанок вона ще взяла автограф у мене і поїхала А я попросив візника викликати і думав, що ще ніколи так приємно і легко грошей не заробляв. Коли постукали у двері. Портьє сказав, що мені лист прийшов. Здивувався я, бо ж ніхто не знав, що я в готелі. Окрім Елеонори, але вона зараз на потяг сідала Розпечатав конверт, розгорнув аркуш паперу, на якому побачив знайомий почерк мого благодійника Павла Івановича Харитоненка, який просив у дуже важливій справі терміново прибути до Москви, де він жив останнім часом «Прошу Вас тримати свій візит у таємниці, в Москві зберігати інкогніто та бути готовим до далекої подорожі й відсутності приблизно протягом місяця. З повагою, Ваш ПІХ».

Ото про подорож мені не дуже сподобалося. Вже запрошували мене в одну, в азійську експедицію. А тут що, яка халепа? Але ж Павла Івановича я поважав, то швиденько поїхав на хутір, щоб тільки заспокоїти Уляну Гаврилівну та погуляти з Монікою. Ще довелося заспокоювати графа, який дуже образився, що я його з собою не взяв до Ромен, пішов із дому, потрапив під дощ, застудився і лежав тепер у лихоманці. Пообіцяв йому, що наступного разу обов’язково візьму з собою і тікати не буду. Хворому збрехати не гріх.

Побув трохи вдома, вранці поцілував Моніку в щічку і відбув до Москви. Ніч проваландався у потязі, не міг заснути, все думав, що за справа така і як же я місяць без Моніки витримаю. Крутився, кректав. Та й про гостю столичну згадував. Воно-то наче і дурнякові гроші, але ж краще від впливового панства триматися подалі. Я он розпушив пір’я, подумав, що схопив Бога за бороду зі своїми оповідками, славу на всю імперію заробив. Але тим тільки роздражнив поважних людей, яким не сподобалося, що якийсь мужик відоміший за них, усі про нього балакають та вихваляють. Мужику місце своє треба знати. Ще блазнем можна побути, посмішити шановне панство, а ось героєм, рятівником Отечества — ніколи. Героями нехай вельможні люди будуть. На жаль, пізненько я це зрозумів. Останнім часом почав побільше графа в оповідках описувати, бо ж у нього хоч і ні копійки за душею, але ж дворянин, давнього роду. Я ото так писав, що граф більше розумує, а я — прийми-подай, як мужику і належить. Графу це подобалося, він героєм залюбки став, але ж розумів, що то так, на папері, хотів по-справжньому геройствувати.

У Москві вийшов на вокзалі, а там пекло якесь: метушня, крики, штовханина. Я швиденько візника взяв і наказав їхати до Софійської набережної, де у Павла Івановича був справжній палац. Але адресу назвав не палацу, а на чотири номери далі. Коли їхав, дивився уважно, потім підійшов, перевірив, чи не спостерігають за палацом. Та наче ні. Зайшов з чорного ходу. Мене швейцар якийсь перестрів. Сказав йому, щоб провів до пана, з яким у мене зустріч, а він лаяти мене почав.

— Куди тобі, босоті, з моїм паном зустрічатися! Ану геть звідси!— та як замахнеться кулаком, здоровеньким таким Як поцілить, то добряче вмаже. То я револьвер свій наставив.

— Ану тихенько! Розійшовся тут. Піди скажи, що Іван Карпович прибув, твій пан на мене вже чекає.

Револьвер подіяв заспокійливо, тож невдовзі вже піднімався я сходами на другий поверх до кабінету Павла Івановича. Той виглядав не дуже добре, якось рознесло його, наче водою налився. Але мене вийшов з-за столу стрічати, руку потиснув, здивувавши швейцара. Той пішов, зачинивши двері, а Павло Іванович запросив сісти.

— Радий вас бачити, Іване Карповичу. Як ваші справи?

— Та гріх скаржитися.

— Приходили до мене за вас.

— За мене?

— За вас, Іване Карповичу. Дворянство Полтавської губернії вбачає у вас ворога держави,