Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

про «позолочу ручку», але це я не дуже вмів і ще більше не любив. То більше й не потикався, дочекався, поки дозволили мені одягнутися і виставили в коридор. А там уже чекав на мене Тимофій, який не став слухати жодних заперечень, а ледь не силоміць потягнув мене в окремий кабінет готельного ресторану, де накритий був розкішний стіл, якого б вистачило й на десяток, а ми ж були удвох. Випили холодної горілки й закусили малосольними огірками. Ото я поважав у людях — коли не за всякими там устрицями та шампанем бігли, а вміли поціновувати плоди свого краю. Потім млинці з ікрою, ну а далі вже весь стіл наш, із двома поросятами включно.

Десь чарки після п’ятої Тимофій викликав музик, які вжарили на скрипках та гармонії, а ще за кілька чарок опинилися біля нас чарівні модистки зі вказаної мною адреси. Я спробував пояснити, що хоч і не одружений, але у блуд вдарятися не хочу, та на той час вже мене погано язик слухав, що помугикав трохи і махнув рукою, згадавши слова Єлизавети Павлівни про «приємні зустрічі».

То свято тривало ледь не до ранку, а потім я видудлив жбан холодної води і попросив ще березового квасу в номер, який, як виявляється, Тимофій замовив заздалегідь. Прекрасні модистки відвели мене до ліжка і впокоїли, то спав, наче дитя мале, прокинувся аж пізно по обіді. Випив кваску, посидів, прислухався до себе і зрозумів, що похмілля майже немає. Це було дивно з огляду на те, скільки ми з Тимофієм учора чаркувалися. Але згадав, як їх благородь штабс-капітан Мельников повчали, що коли перебрав, то обов’язково треба до хористок, інакше похмілля буде важке. Щоправда, їх благородь частенько в такому стані до хористок приїздив, що й стояти на ногах не міг. То його вантажили на ліжко, а зранку виставляли рахунок по повній. Мельников дивувався, що стільки шампаню випив і одразу трьох дівок замовив, кректав, бо голова боліла, казав, що без візиту взагалі б пекло було.

Ото я тільки кваску попив, коли постукали у двері. Тимофій прийшов, і не просто так, а з тацею.

— Ні! Ні! Не хочу більше пити! — аж злякався я, бо тіло моє потребувало відпочинку після свята, запої я не любив і не приймав.

— А кефірчику? З булочками! Чай, свіже масло, мед! — заторохкотів Тимофій, і я побачив, що справді нічого спиртного на таці не було.

То ми добре поснідали — скоріше, повечеряли. Я почав збиратися їхати додому, але якось розпозіхався, приліг трохи відпочити і знову заснув. Прокинувся від того, що хтось ніжно поплескав мене по щоці. Я відкрив очі й побачив перед собою якусь даму в нарядному вбранні, мабуть, столичну чи з Києва.

— Доброго дня, — вона мені ласкаво посміхнулася.

— Доброго, — я не розумів, що це за дама і де я. Ага, готельний номер, ранок — онде сонце тільки сходить. Ранок? Чому я досі не вдома і... І тут я зрозумів, що розкинувся перед цією дамою голяка. У чому мати народила, так би мовити. Жарко, мабуть, мені стало вночі, то ковдру скинув. Але чого голий, лягав же відпочити одягнений? Голий! Я спробував підхопитися, затуляв руками сором. А дама анітрохи не зніяковіла, з цікавістю мене розглядала і лагідно всміхалася.

— Я перепрошую, я...

— Іване Карповичу, вам нема за що вибачатися. Давайте краще я вибачуся, що відірвала вас від справ та ще й шляхом обману.

— Що?

— Тимофій — моя людина Він дещо набрехав вам, але це я наказала Може, водички?

Я сів на ліжку і закрутив головою, бо геть нічого не розумів. Окрім того, що пошили мене в дурні, обдурили, як дитину. Дама таки піднесла мені склянку води. Я випив. Потім подумав, що треба заспокоїтися. Я був у Ромнах, у готелі. Якби мені хотіли зробити щось погане, то не годували б і не напували, і лікарів би не привозили, щоб мене оглядати.

— Що тут коїться? — спитав я, коли допив воду.

— Нічого страшного чи протизаконного, Іване Карповичу. В цьому вас запевняю. Просто мені знадобилася ваша допомога.

— Ще ніколи в мене так допомоги не просили.

— Це тому, що допомога ваша потрібна мені в одній, так би мовити, особистій, дуже делікатній справі.

— Може, я одягнуся?

— Ні, я швидко. Справа в тому, що я дружина одної впливової людини в Петербурзі, — сказала вона, а я таки накинув на себе простирадло. Та вона його зірвала. — Не хвилюйтеся ви так, все добре. Так ось, мій чоловік, що займає досить високу посаду в державі і віддає себе повністю служінню Отечеству, трохи закинув свої подружні обов’язки. Я на нього анітрохи не ображаюся, бо маю гарних друзів. Та справа в тому, що мій чоловік — нащадок давнього роду. Його предки вже були відомі, коли про Романових ще ніхто й не чув.

— Ризиковані речі кажете, — попереджаю я.

— Але це правда. Так ось, для мою чоловіка важливо було б продовжити свій рід. Але, як я вже казала, служіння імперії забирає в нього всі сили. До того ж, нікуди правди діти, жінки не викликають у нього особливого ентузіазму. Краще він почувається у товаристві кавалергардів. То з продовженням роду виникла деяка проблема. Але річ у тому, що в мого чоловіка є молодший брат. А їхній батько перед смертю склав заповіт таким чином, що більшу частину статків отримає той із синів, хто першим народить нащадка роду. Молодший брат за місяць має одружитися. Його майбутня дружина мріє про дітей, і може статися так, що невдовзі вони в них будуть.

— Ви хочете, щоб я цьому завадив? — лякаюся я.

— Ні, що ви! Я хочу, щоб ви допомогли мені в цих перегонах.

— Яким чином? — я почуваюся дурнем Чи то просто нервую від очевидності.

— Якнайприроднішим. Я прошу вас допомогти мені завагітніти.

— Що?

— Ось така моя справа. Я розумію, що час найкращого сищика імперії коштує грошей, то готова заплатити. Тимофій дізнався, що ваш стандартний гонорар становить приблизно п’ятсот рублів. Оскільки справа делікатна, я збільшую його вдвічі. Половина суми зараз, половина після підтвердження вагітності та ще премія після пологів. То ми домовилися?

Вона подає мені руку. А я обома своїми прикриваю сором, який, ні щоб принишкнути, так росте, наче тісто на дріжджах.