Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Чому?

— Бо вважають, що ви бунтівник та ненадійна людина.

— І звідки ото такі дурниці випливають? — зітхаю я.

— Що дурниці, то дурниці. Я ті підписи забрав і спалив, наполегливо висловив панству думку, що Іван Карпович Підіпригора не ворог, а гордість губернії.

— Дякую.

— Немає за що. Але ви, Іване Карповичу, обережніше, бо занадто вже багато впливових людей вас не люблять.

— Навмисно на рожен не лізу, а проти заздрощів безсилий.

— Так, заздрість людська — бур’ян, який не виполеш, — усміхаються Павло Іванович. — Але перейду до справи, в якій викликав вас сюди. Прошу вас, Іване Карповичу, супроводжувати мого сина у поїздці на Кавказ.

— На Кавказ?

— Так. Нам запропонували купити нафтові свердловини. Начебто непогана пропозиція, але треба подивитися на місці. Про нафту чули, Іване Карповичу?

— Це оте чорне мастило, що з-під землі лізе?

— Саме воно.

— А навіщо воно вам?

— Бо за ним майбутнє, Іване Карповичу, а підприємцю дуже важливо схопити це саме майбутнє. Колись мій батько, дрібний торговець, зробив ставку на цукор. Багато чим торгував, а потім зосередився на цукрі, в якому побачив величезні можливості. І виграв, збудував цукрові заводи, захопив ринок, розбагатів. Бо був одним із перших, хто почав працювати з цукром. А перші, Іване Карповичу, хоч і ризикують, але в разі успіху отримують усе.

— Але цукор при вас, навіщо ще та нафта?

— Бо вона — цукор майбутнього.

— Та не може бути, цукор — смачний, а то багнюка якась лізе!

— Може, Іване Карповичу, може. З нафти роблять гас, що добре продається. А попереду ж війна. Армії знадобиться паливо для літаків і автомобілів. Багато палива!

— То, думаєте, буде війна? — кривлюся я.

— Буде, Іване Карповичу, буде. І це погано, я не люблю війну. Але як підприємець завжди сприймаю будь-які труднощі не як привід для суму, а як виклик Війна відкриває нові можливості перед діловими людьми. На жаль, стан мого здоров’я не дозволяє скористатися ситуацією і особисто вивчити питання. Доводиться залучати до справи сина. Ваня — розумний хлопчик, хоч і зовсім без досвіду. Йому потрібен надійний та відданий радник. І я одразу згадав про вас.

— Я ані на нафті, ані на цукрі не розуміюся.

— І не треба. Ви на людях знаєтеся, ось що головне. То дивіться, спостерігайте, попереджайте, якщо побачите, що хтось Івана обдурити може. Я розумію, що це справа не дуже цікава для найкращого сищика імперії, то готовий платити більше, ніж за звичайним прейскурантом.

— А навіщо взагалі сина посилати на Кавказ? Нехай прикажчик поїде, подивиться.

— Прикажчика можна посилати у звичних справах. Щодо того-таки цукру. А нового прикажчик не побачить. До того ж, час уже Вані вчитися справи вести. На жаль, здоров’я моє погане, треба, щоб було кому мене замінити. То нехай поїде, подивиться, поспілкується з людьми. А щоб не було неприємностей, то ви поруч будете і двоє лакеїв моїх, хлопці міцні та досвідчені. То як, згодні ви поїхати?

— Для мене, Павле Івановичу, велика честь вам прислужитися. То згоден. Але пропоную трохи інший план. Нехай Іван із лакеями їдуть, а я буду не з ними, а окремо.

— Чому?

— Тому, що козир треба в останній момент викладати, а не з початку гри ним світити. Якщо я буду на виду, то вважайте, що й не буде мене. До того ж, газетярі можуть пронюхати, запитання почнуться зайві. А як окремо я буду, то і зручніше буде мені дивитися, чи немає хвоста за сином вашим, і легше допомагати, як потреба виникне.

— Що ж, Іване Карповичу, повністю довіряю вам, то нехай буде так. Ось вам аванс, п’ятсот рублів. З цих грошей беріть на витрати, я все відшкодую. Ну, і як ви не проти, то вже завтра можна їхати.

— Завтра так завтра А гроші дозвольте у вас залишити, бо ж Кавказ — край небезпечний, краще з грошима там не світитися. То візьму півсотні на витрати, думаю, цього вистачить.

— Тоді я відкрию рахунок на ваше ім’я. Гроші не повинні залежуватися.

— Дякую. Павле Івановичу, а чи немає якихось іще причин, що от ви просите мене супроводжувати вашого сина? Може, погрози якісь були чи ще щось?

— Ні, Іване Карповичу. Жодних погроз, просто Кавказ зараз неспокійний, газети тільки почитайте. І озброєні напади, й пограбування, а то й людей викрадають, щоб викуп отримати. Іван — мій єдиний син, то я хочу бути впевненим, що все з ним буде добре, для чого вас, Іване Карповичу, і наймаю.

— Намагатимуся виправдати ваш довіру.

— Що ж, а тепер підіть відпочиньте з дороги.

Виявилося, що мені в палаці Харитоненка виділили окрему кімнату. Не щілину якусь, а справжню кімнату на два вікна, які виходили не абикуди, а на Кремль, де колись царі сиділи. Потім ще увечері покликали мене за стіл, де зібралася вся родина Харитоненків: Павло Іванович, дружина його Віра Андріївна, син Іван, доньки Олена та Наталка. Останні дві виявилися читачками моїх оповідок, ледь не в рот заглядали, все просили розповісти то те, то се, хоч знали всі історії краще за мене. Іван навпаки дивився на мене з погордою і дратувався на сестер, а коли Павло Іванович запросив мене тост сказати, то взагалі скривився, наче щавлю пучок з’їв. Мабуть, образився, що якийсь мужик не тільки за одним столом сидить, а ще й тости виголошує. Навіть десерту не дочекався, підхопився і побіг з-за столу. Павло Іванович тільки головою похитав, уже після вечері перепросив за сина.

— Гарячкуватий він. І ото все про дворянство любить балакати. Я йому вже скільки разів казав, що дід його з мужиків і я мужиком був, поки государ не дарував дворянство, а він тільки пирскає. То, мабуть, зі школи. Вчився він тут, у Москві, з князями та графами, от трохи від землі й відірвався. Нічого, підросте, зрозуміє, що людина у справах пізнається, а не в титулах.

Я тільки кивав, а сам думав, як ото з цим Іваном на Кавказі буде. Він же мене і не слухатиме. Ну, то вже якось владнаю, не вперше мені прислужувати.

Після вечері пішов спати і заснув, бо ж із Павлом Івановичем випили мадери, яку він дуже полюбляв. Прокинувся пізненько, швидко одягнувся, коли