Читати книгу - "Останній пророк"

корчми, виявляється, були і в Ізраїлі. Але запроваджували їх, на подив, не ті, хто робив це в давній Україні та Польщі, а немовби всюдисущі греки. От і тут, на перехресті трьох шляхів, з Яфи, Гази й Геброна, сотворив корчму грек із славним іменням Ксенофонт, тобто справжній грецький (або принаймні сирійський) грек, а не одеський і навіть не той світовідкривач, що, за свідченням Ліни Костенко (див. її «Скіфську Одіссею»), здолав самодєлковим човником немалий водний шлях із греків у варяги й застряг десь у наших краях. Так от, у Ксенофонтовому політклубі регулярно засідають загартовані римські воїни-інтернаціоналісти, які пройшли вже півсвіту, — вони, звісно, щось попивають і напевне ж хваляться, хто в яких закутках земної кулі побував і хто які народи повизволяв. Тут, у цьому провінційному Ізраїлі, їм, звиклим до геополітичних масштабів і бліцкригів, нудно сидіти без справжнього діла, і вони ремствують: швидше б уже прийшов той набалаканий юдейський Мойсей, вони б уже йому показали міць римського меча. Головним інформатором політклубу є сирійський грек Скриб, який читає доблесним, але неписьменним воїнам новини з римського вісника «Акти», пише за них листи додому, зводить їх з відповідними дівчатами тощо. Він уперто поправляє: не Мойсей, а Месія! Але до тих не доходить. Сирієць-грек застерігає їх:

«— Хіба ж ви не знаєте, що саме Месія має вас повиганяти з Єрусалима й цілої Палестини та Сирії!

— Кого повиганяти? Як?

— Кого! Вас! Леґії ваші. Та мало що вигнати. Ще й Рим звоювати. І не тільки Рим, але цілий світ. Схід і Захід, навіть гіпербореїв. Усе віддати під владу жидів.

Скрибові пояснення прийнято за дотеп, і вояцький сміх був йому відповіддю…»

Хоч яка бурлескова сцена в корчмі, але вона дає відчути і прірву між двома світами — римським та ізраїльським — і, сказати б, неясну світову тривогу, що знаменує болісне, але й нібито сподівано світле народження нової перспективи для людства, — хоч як хибливо окреслює її сирієць Скриб. Тим часом бурлескові тони корчемного епізоду перекриваються тривожним і загадковим світлом якоїсь нової зорі, що спливла над Єрусалимом. Навіть леґіонери стривожені, а сирієць певен: «…в цих землях має незабаром статися щось надзвичайне».

У цьому епізоді варто звернути увагу й на тему стражденної Сирії в цих світових пертурбаціях. Їй теж судилася (відтоді й дотепер) добре знайома нам доля прохідного коридору між Заходом і Сходом. «Але в тій добі світова роля греків уже кінчалася. Тут же, в Сирії, на великих шляхах великих військових походів, од Рамзесів до Александра Великого й Помпеїв, на торговельних дорогах од Великого моря до Персії, Сузіяни, Медії, Колхиди, до Герополітської й Еланітської затоки, — тут зударилися тепер натиск римського Заходу з опорою Сходу. Віри і гроші, тканини і звичаї, зброя й мови, — всі сторони життя Європи й Азії, — все знайшло собі клаптик місця на сирійському ґрунті й у сирійській душі».

Це приклад того, як послідовно (але й ненав'язливо) Леонід Мосендз конкретні епізоди й мотиви роману «вмонтовує» у великі геополітичні ситуації, глобалізаційні процеси давнини. І тут також багато знайомого й повчального — це не гола інформативність, а переживані моменти із сюжетів людських доль та історії народів.

І знову — новий розділ і новий поворот оповіді, нова барва в палітрі письменника. Він вертається до Елісеби. Та — на своїй улюбленій леваді, так гарно описаній у романі, не скупому на картини природи й «екологічні» спостереження. Весна, але зовсім інакша для Елісеби, ніж усі попередні. Як поетично й ніжно описано її стан у передчутті материнства! Недарма вона повторювала молитви всіх бездітних дружин і вірила, вірила, вірила! Вона знає, що в неї буде син. Можливо, пророк. Перебирає імена всіх великих пророків, але… ні… Він буде інакший! Не плакатиме, не проклинатиме, не накликатиме кари. Слатиме любов і милосердя. Більше того: «Не лише прощатиме, а й буде бачити, як перекує народ мечі свої на мотики, а списи на серпи, бо не буде жодного народу, який би вже потребував брані й смерти, а серед них засяде Ізраель…»

Чи станеться так, як уявляється, як хочеться добрій і лагідній Елісебі? Чи знову — не мир, а меч? Чи знову не буде знайдено виходу з ворожнечі, з одвічної і довічної безвиході? Про це вже скажуть (а швидше промовчать) майбутні тисячоліття історії реального єврейства і реального християнства. А поки що з блаженного стану вириває Елісебу не хто інший, як найдорожчий для неї Захарій, якого вона так хотіла порадувати своєю надією. Поспішала до нього. «Але стала на порозі, глипнула й закам'яніла. Постіль була порожня. Тримаючись заголовка, високий, худий, розпатланий, з палаючим поглядом стояв Захарій. Тримався на ногах видимим зусиллям одвиклого од напруги тіла. Хитався, тремтів, але стояв. Їхні очі зустрілися. І в них пізнала Елісеба, що Захарій знає вже все. Пізнала, що знає, але побачила в його зорі не радість, якою була сповнена її істота, а грізну напругу погляду, що мчить до великої межі. (…) Захарій зробив крок до неї. Захитався, простяг до Елісеби руку, ніби доторкуючись до чогось… І з викриком: „Єгоханан, Єгоханан — Богом даний, Богдан!“ — повалився на долівку».

Психологічний стрес на пікові покликанських жадань… Та чи не вгадуються за цим і неоднозначність того тягара, що буде покладений на Месію, і неоднозначність майбутнього християнства взагалі? Мир чи меч? Якщо вселенський меч, то чи треба для цього аж Месії? Великих мечоносців в історії людства вистачало і вистачатиме…

Ось і римський меч півсвіту звоював, але ні миру нікому не приніс, ні навіть панування свого у завойованих землях не забезпечив. Влада Риму над Ізраїлем, раз у раз повставалим, далеко