Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

вона б не стояла посеред поля, якби воно було справним. Та коли Флют наближається до автомобіля, він бачить, що жодне колесо в ньому не спущене, капот не піднятий, а радіатор не вивергає в повітря клуби пари. Однак, напевне, там все одно має бути якась проблема, і нежонатий Флют, наближаючись до жінки, бачить, що вона винятково красива, принаймні, йому так здається, і тому він хапається за можливість допомогти їй, і не лише тому, що він хоче їй допомогти, а ще й для того, аби максимально скористатися нагодою, яка йому випала. Він питає у жінки, що сталося, а та відповідає, що начебто розрядився акумулятор. Флют піднімає капот і бачить, що один з кабелів від’єднався, тож він приєднує кабель і каже жінці сісти в авто і спробувати завести двигун, а коли автомобіль заводиться при першому ж повороті ключа, прекрасна жінка дарить Флюту сліпучу посмішку, посилає йому повітряний поцілунок і швидко їде геть, причому так швидко, що Флют не встигає записати номер її автомобіля. Ані імені, ані адреси, ані автомобільного номера, ані можливості знову зустрітися з чарівливою примарою, яка на якусь хвилину з’явилася в його житті – і хутко зникла знову. Флют іде далі, клянучи себе за власну дурість, гадаючи – чому це всі слушні нагоди, які трапляються йому в житті, в кінцевому підсумку прослизають крізь пальці, спокушаючи його обіцянкою чогось кращого, але завжди розчаровуючи наприкінці? Через дві милі йому знову трапляються двоє бандитів з першого розділу. Вони вискочили з-за чагарників і намагаються звалити Флюта на землю, але цього разу він дає відсіч, зацідивши одному з них коліном у пах і штрикнувши в око другому. Йому вдається втекти, і він біжить по дорозі в надвечірній час, сонце сідає, на землю опускається ніч, і коли довкола вже стає темно так, що майже нічого не видно, Флют підбігає до повороту і бачить, що біля дерева на узбіччі стоїть авто жінки, яка трапилася йому раніше, але самої жінки ніде не видно. Він гукає її, питаючись, де вона, але відповіді немає. І Флют біжить далі, розчиняючись в нічній темряві.

У третій частині оповідання він звертає ліворуч. Надворі – розкішний весняний день, обабіч дороги буяють польові квіти, в чистому, мов кришталь, повітрі співають тисячі пташок, і Флют, міркуючи над випадками, коли життя було до нього і добрим, і жорстоким, приходить до розуміння, що більшість його проблем він же сам собі і створив, що він сам несе відповідальність за те, що зробив своє життя таким нудним та нецікавим, тому якщо він хоче жити на повну, то мусить проводити більше часу з іншими людьми і кинути звичку гуляти наодинці.

– Чому ти даєш своїм персонажам такі химерні імена? – поцікавився Негл.

– Не знаю, – відповів Фергюсон. – Мабуть, для того, аби читач знав, що ці персонажі існують лише в оповіданні, а не в реальному житті. Мені подобаються оповідання, які не приховують, що вони – оповідання, і не претендують на правду, одну лише правду й нічого, крім правди, тож допоможи мені, Боже.

– Грегор. Схоже, алюзія на Кафку.

– Або на Грегора Менделя.

На видовженому й сумному обличчі промайнула ледь помітна посмішка.

– Але ж ти читав Кафку, так? – спитав Негл.

– «Процес», «Перевтілення», а також близько десятка інших оповідань. Намагаюся не поспішати, бо він мені дуже подобається. Якщо я всядуся й проковтну всього Кафку, якого я іще не прочитав, то нового непрочитаного Кафки більше не залишиться, і мені стане сумно.

– Розтягуєш задоволення.

– Саме так. Маючи пляшку, можна випити її всю одразу – і позбавити себе можливості іще раз прикластися до неї.

– У своїй заявці ти кажеш, що хочеш стати письменником. Якої думки ти про ті свої твори, які наразі вже встиг написати?

– Більшість – погані, просто огидні. Жменька – трохи кращі, але це не означає, що вони хороші.

– А якої думки ти про ті оповідання, які ти нам надіслав?

– Так-сяк.

– Тоді навіщо ж ти їх нам надіслав?

– Бо вони – найновіші, а також найдовші з написаних мною.

– Назви мені по пам’яті імена п’яти письменників, за винятком Кафки, котрі справили на тебе найбільше враження.

– Достоєвський. Торо. Свіфт. Клейст. Бабель.

– Клейст… Мало хто з хлопців у середніх школах читають його тепер.

– Сестра моєї матері є замужем за чоловіком, який написав біографію Клейста. Саме він і дав мені його оповідання.

– Дональд Маркс.

– Ви знаєте його?

– Я про нього чув.

– П’ятеро – це дуже мало. Я міг би назвати більше значущих імен.

– Не сумніваюся. Наприклад, Діккенс, еге ж? І По, неодмінно По, можливо, Гоголь, вже не кажучи про сучасних письменників. Джойс, Фолкнер, Пруст.

– Ні, не Пруст. Інші – так, але до «Уліса» Джойса я іще не добрався. Планую прочитати його цим літом.

– А Беккет?

– «Чекаючи на Годо» – читав, але наразі це все.

– А Борхеса читав?

– Ані слова.

– Тоді ти пропустив багато забавного, Фергюсоне.

– Та я взагалі прочитав небагато. Зокрема, окрім кількох шекспірівських п’єс, я й досі не читав нічого з написаного до вісімнадцятого сторіччя.

– Ти назвав Свіфта. А як щодо Філдінга, Стерна, Остін?

– Ні, ще не читав.

– А що тебе приваблює в Клейсті?

– Швидкий темп його речень, їхня напористість. Він розповідає й розповідає, але показує мало, і багато хто вважає, що так писати не слід, але мені подобається, як мчать вперед його оповідання. Все так заплутано! Але водночас виникає враження, що читаєш казку.

– Тобі відомо, як він помер?

– Так. Клейст вистрелив собі в рот, коли йому було тридцять чотири. Після того, як убив свою подругу – це було домовлене подвійне самогубство.

– А скажи мені, Фергюсоне, що станеться, якщо до Принстона тебе приймуть, але стипендії не дадуть? Ти все одно пішов би сюди навчатися?

– Все залежить від того, що скаже Колумбія.

– Себто, це – твій варіант номер один?

– Так.

– А можна спитати – чому?

– Бо Колумбія – в Нью-Йорку.

– Ага, звісно. Але ти прийшов би до нас, якби ми дали тобі стипендію.

– Абсолютно. Розумієте, все впирається в гроші, і навіть якщо я й потраплю до Колумбії, я не впевнений, що моя родина зможе дозволити собі послати мене туди.

– Не знаю, як вирішить комісія, але хочу сказати тобі, що твої оповідання мені сподобалися, і я вважаю їх кращими, аніж «так-сяк». Схоже, містер Флют і досі шукає свій другий шлях, але Грегор Флемм став приємним сюрпризом, чудовий твір як для людини твого віку, і я впевнений, що після невеличкого редагування в третьому та п’ятому розділах ти міг би це