Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Щойно тепер поручник Дуб зауважив Швейкове «rechts schaut» і те, як той не зводить з нього очей. Це йому було дуже неприємно, бо він несподівано відчув, що заплутався в своїй промові і ніяк не може видертися з канави любові солдата до командира, і тому розкричався на Швейка:

— Чого ти витріщив на мене баньки, як теля на нові ворота?

— Згідно з вашим наказом, голошу слухняно, пане лейтенанте, ви якось самі ласкаво зволили звернути мою увагу на те, що коли ви говорите, я зобов’язаний стежити очима за вашими устами. А оскільки кожний солдат мусить свято виконувати накази свого начальника і пам’ятати їх на віки вічні, я був змушений це робити.

— Витріщайся в інший бік, дурний чопе, а не на мене, — злостився поручник Дуб. — Ти знаєш, що я цього не люблю й не терплю, мені стає гидко, коли я бачу твою пику. Я тобі ще покажу де раки зимують...

Швейк зробив «наліво рівняйсь» і, наче скам’янівши, продовжував крокувати поруч з поручником Дубом.

Поручник Дуб не стерпів і вигукнув:

— Куди ти дивишся, коли я з тобою розмовляю?

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, згідно з вашим наказом, я зробив «наліво рівняйсь».

— Ох, — зітхнув поручник Дуб. — Це якась кара Божа! Дивися просто перед собою і думай при цьому: «Я такий дурень, що мені нема чого втрачати». Запам’ятав?

Швейк, дивлячись поперед себе, сказав:

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, чи повинен я щось на це відповісти?

— Що ти собі дозволяєш?! — загорлав на нього поручник Дуб. — Як ти зі мною говориш, що ти мав на думці?

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, у мене на думці тільки ваш наказ, який ви дали на одній станції, щоб я взагалі не відповідав, навіть тоді, коли ви скінчите говорити.

— Отже, ти мене боїшся, — зрадів поручник Дуб. — Але ти мене ще не пізнав. Передо мною тремтіли не такі, як ти. Зарубай це собі на своєму дурному носі. Я приборкував і не таких шибайголів. Заткай пащеку і йди позаду, щоб я тебе не бачив!

Швейк прилишився ззаду з санітарною службою. Тут він вигідно влаштувався в двуколці і їхав аж до місця привалу, де нарешті всі дочекалися юшки з м’яса злощасної корови.

— Цю корову треба було тримати бодай два тижні в оцті, а якщо не корову, то принаймні того, хто її купував, — заявив Швейк.

Від бригади примчав кур’єр з новим наказом для одинадцятої роти: маршрут змінюється на Фельштин, Вояличі, а Самбір треба обійти, бо в Самборі стоять два познанські полки і немає жодної можливості розквартирувати там роту.

Надпоручник Лукаш дав розпорядження фельдфебелю Ванєку і Швейкові розшукати для роти нічліг у Фельштині.

— Тільки, Швейку, знов, бува, не встругніть чогось по дорозі, — застеріг Швейка надпоручник Лукаш. — Головне, поводьтеся чемно з населенням.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я зроблю все, що в моїх силах. Мені сьогодні, коли я трохи під ранок здрімнув, приснився поганий сон. Я бачив у сні ночви, з яких цілу ніч текла вода по коридору будинку, де я мешкав, аж поки витекла до дна і промочила стелю власника дому, який запропонував мені вранці виселитися з квартири. Такий випадок, пане обер-лейтенанте, справді трапився одного разу в Карліні, за залізничним віадуком...

— Дайте нам, Швейку, святий спокій з тим вашим дурним базіканням і ліпше подивіться з Ванєком на карту, куди вам треба йти. Бачите тут це село? Звідси ви повернете направо до річки і підете вздовж неї за водою до найближчого села. З того місця, де в річку вливається перший потік — він буде у вас по праву руку, — зверніть польовою дорогою вгору, точно на північ. Заблукати тут неможливо. Ви потрапите до Фельштина і більш нікуди. Запам’ятали?

Отже, Швейк з фельдфебелем-рахівником Ванєком рушили в дорогу, згідно з одержаним маршрутом.

Було пополудню. Спека. Земля важко дихала. Від погано закиданих вояцьких могил відгонило смородом. Вони прийшли на місце, де відбулися бої під час наступу на Перемишль. Тут кулемети скосили цілі батальйони. В перелісках біля річки лишилися сліди артилерійського вогню. На широких рівнинах і схилах гір з землі стирчали якісь оцупки замість дерев, а вся ця пустеля була проборознена шанцями.

— Тут все трохи інакше, ніж біля Праги, — зауважив Швейк, щоб порушити мовчанку.

— У нас уже по жнивах, — згадав фельдфебель Ванєк. — У Кралупській окрузі починаються жнива раніше, ніж деінде.

— Тут по війні будуть дуже добрі врожаї, — за хвилину докинув Швейк. — Не треба буде купувати костяну муку. Для селян дуже вигідно, коли на їхньому полі зогниє цілий полк. Це для них добриво. Тільки одне мене турбує, щоб хтось не намовив тих селян продати вояцькі кості цукровим заводам. Був колись у карлінських казармах обер-лейтенант Голуб, та такий уже вчений, що в роті усі вважали його дурником, бо він через ту свою вченість не навчився шпетити вояків і все на світі розглядав з наукових позицій. Одного разу вояки йому доповіли, що хліб, який вони дістали, не можна їсти. Іншого офіцера таке нахабство розлютило б, а його ні. Він залишився спокійний, не сказав нікому ані «свиня», ані «кнур», навіть нікому не заїхав у пику. Тільки скликав усіх своїх людей і звернувся до них своїм дуже приємним голосочком: «Насамперед, вояки, ви мусите усвідомити, що казарми — це не гастрономічний магазин, де ви могли б собі вибирати мариновані вугрі, сардинки і бутерброди. Кожен вояк мусить бути настільки інтелігентним, щоб уміти без нарікань зжерти все, що дістане, і настільки дисциплінованим, щоб не думати про якість того, що дають. Уявіть собі, що вибухнула війна. Цій землі, у яку вас після бою поховають, байдужісінько, яким хлібом ви перед своєю смертю напхалися. Матінка-земля розкладе вас усіх і зжере разом з чоботями. На світі нічого не гине, і з вас, вояки, виросте знову нове збіжжя на військовий хліб, для нових солдатів, які, можливо, знову так, як і ви, будуть невдоволені, скаржитимуться і