Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

«Це прірводемон», — збагнув Холін, проминаючи «морду» — виїмчасту ділянку, яка точно нагадувала довбешку тієї тварюки. Може, статуя? Ні, це природне утворення. Не одне століття тому тут сконав прірводемон, чию тушу не знесло бурею, і та повільно обростала крємом.

Результат вийшов моторошний: крєм, попристававши до панцира, відтворив його форму, немовби посмертний зліпок, і пагорок став здаватися кам’яною істотою, наче в прадавніх переказах про Спустошувачів.

Адолін здригнувся й погнав скакуна від скам’янілого трупа в бік іншого краю плато. А незабаром почув сигнали дозорців — підступали паршенді. Княжич зосередився, готовий у разі потреби прикли́кати Сколкозбройця. Позаду вишикувався мостонавідницький загін у складі десяти бійців, зокрема й уже баченого паршмена. Капітан Каладін про всяк випадок залишився з Далінаром у таборі.

Адолінові загрожувала більша небезпека. Якась частина княжичевого єства хотіла, щоб той шин напав сьогодні, давши йому шанс повторно спробувати щастя. З-поміж усіх дуелей, котрі Холін сподівався провести в майбутньому, саме ця — проти вбивці його дядька — обіцяла стати найважливішою. Навіть сквитатися із Садеасом було другорядною справою.

З прилеглого плато, граційно перескочивши провалля, застрибнув на призначене гурт із двох сотень паршенді — але вбивці поміж них не було. Адолінові охоронці заворушилися, подзенькуючи обладунками й опускаючи списи. Зустрічі людей та паршенді вже багато років супроводжувало неодмінне кровопролиття.

— Гаразд, — промовив Адолін, не піднімаючи забрала. — Давайте сюди мою писарку.

Її Світлість Інадару пронесли крізь лави в паланкіні. Навані Далінар залишив при собі — буцімто як порадницю, але водночас, певне, щоб уберегти.

— Гайда, — сказав княжич і погнав Баского вперед.

Плато вони перетинали тільки вдвох — сам Адолін і Її Світлість Інадара, яка вийшла з паланкіна й рушила пішки. То була стара висхла матрона з коротко стриженим задля зручності сивим волоссям. Сказати про неї «шкіра та кості» означало б применшити її худорбу, але розум вона мала гострий і сумніватися в ній як у писарці підстав не було.

Відділившись від паршендійських шеренг, Сколкозбройний рушив уперед сам-один — спокійно та впевнено. Такого не налякаєш!

Адолін спішився і, пройшовши решту відстані поруч писарки, спинився за кілька футів від свого візаві. Довкола були тільки їхня трійця, кам’яна пустизна й витріщені очі скаменілого прірводемона ліворуч від них.

— Я Ешонай, — промовила паршендійка. — Пам’ятаєш мене?

— Ні, — відказав Адолін, силкуючись понизити голос, щоб той нагадував ба́тьків.

Він сподівався, що вкупі з шоломом цього вистачить, щоб обдурити перемовницю — а перед ним була таки жінка! — бо звідки ж їй докладно знати Далінарів тембр?

— Не дивно, — мовила Ешонай. — За часів нашої першої зустрічі я була ще молода й не мала впливу. Таку й запам’ятовувати не варто.

Адолін очікував, що її вимова буде співоча — адже таке про паршенді подейкували. Але насправді вийшло геть інакше. Слова Сколкозбройної були ритмізовані — вона ж бо виділяла їх акцентами й паузами, а також змінювала тони — проте все це нагадувало радше речитатив, аніж пісню.

Діставши телестиль і планшет, Інадара почала стенографувати почуте.

— Що відбувається? — зажадала пояснення Ешонай.

— Як ти й просила, я прийшов один, — відказав княжич, намагаючись імітувати владну інтонацію Далінара. — Але я записуватиму все сказане й транслюватиму нашу розмову своїм генералам.

Ешонай не підняла свого забрала — тож Адолін отримав зручний привід не підняти й свого. Крізь оглядові щілини вони вп’ялися одне в одного очима. Наразі все йшло не так добре, як сподівався старший Холін, але десь так, як уявляв собі молодший.

— Ми прибули сюди, — промовив Адолін, озвучуючи фразу, якою радив розпочати зустріч його батько, — щоб обговорити умови вашої капітуляції.

Ешонай засміялася.

— Річ зовсім не в цьому.

— А в чому ж тоді? — запитав Адолін. — Ти прагнула зустрітися зі мною. Навіщо?

— Відколи я розмовляла з твоїм сином, Чорношипе, сталися зміни. Важливі зміни.

— Які саме?

— Тобі їх навіть не уявити, — промовила паршендійка.

Адолін зволікав — начебто розмірковуючи, але насправді даючи Інадарі час зв’язатися з військовими таборами. А та, нахилившись до нього, шепнула, яку репліку прислали для княжича Далінар із Навані.

— Ми стомилися від цієї війни, паршендійко, — озвучив написане Адолін. — Ваші лави рідіють, і нам це відомо. Уклавши перемир’я, ми обоє виграємо.

— Ми не такі ослаблені, як ви гадаєте, — заперечила Ешонай.

Адолін насупився. Під час минулої розмови вона здавалася палкою й закличною — а тепер була холодна й зневажлива. Невже це нормально? А втім, вона паршендійка. Її емоції можуть відрізнятися від людських.

Інадара знову зашепотіла до княжича.

— Чого ти хочеш? — запитав Адолін, озвучуючи отримані від батька слова. — Як домогтися миру?

— Мир буде тоді, Чорношипе, коли один із нас загине. Я прийшла сюди побачити тебе на власні очі й попередити. Правила цієї кампанії щойно змінилися. Сутички за яхонтосерця втратили значення.

Втратили значення? Адоліна кинуло в піт. «Звучить так, наче вони не в безвиході, а весь цей час вели власну гру». Невже алеті могли так глибоко помилятися щодо всього?

Паршендійка розвернулася, збираючись піти.

Ні! Щоб стільки зусиль, покладених на цю зустріч, — і завершилися пшиком? Буря забирай!

— Зажди! — гукнув княжич, ступаючи крок уперед. — Скажи: чому? Чому ми не можемо домовитися?

Та озирнулася.

— Ти справді хочеш покласти цьому край?

— Так. Прошу тебе. Я прагну миру. За будь-яку ціну.

— Значить, тобі доведеться нас знищити.

— Але чому? — допитувався Адолін. — Чому багато років тому ви вбили короля Ґавілара? Чому порушили договір?

— Короля Ґавілара? — перепитала Ешонай, немовби розмірковуючи над цим іменем. — Не треба було йому того вечора розкривати нам свої плани. Бідолашний дурник, він не знав. І похвалився, гадаючи, що ми зрадіємо поверненню наших богів.

Похитавши головою, паршендійка знову розвернулася й побігла пріч, подзенькуючи обладунком.

Адолін відступився, почуваючись безсилим. Якби тут був його батько, чи досяг би той більшого? Інадара й досі писала, пересилаючи щойно сказане Далінарові.

Зрештою від князя прийшла відповідь: «Повертайся до табору. Ти нічого не міг удіяти, як не зміг би на твоєму місці і я сам. Вона вочевидь уже ухвалила рішення».

Зворотний шлях минув у невеселих роздумах. А коли за кілька годин Адолін зрештою добувся до табору, то застав батька за нарадою з Навані, генералом Халом, Тешав і командирами чотирьох армійських батальйонів.

Усі присутні зосереджено вивчали отриману від Інадари стенограму, а слуги-паршмени тихо розносили фрукти й вино. Телеб — у Збруї, яку княжич виборов у поєдинку з Ераннівом — спостерігав за ними, стоячи осторонь. Його забрало було підняте, а за спиною висів Сколкомолот. Колись такі, як він, правили Алеткаром. Яка була його думка про всі ці події? Зазвичай той тримав її при собі.

Адолін зайшов до кімнати і стягнув із себе батькового — чи то пак Ренарінового — шолома.

— Треба було відпустити тебе, — сказав княжич. — Пастки не було, а ти, можливо, таки зміг би вправити їй мізки.

— Цей народ убив мого брата того самого вечора, коли підписав із ним мирний договір, — відказав Далінар, вивчаючи