Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

Було пів на восьму на моєму годиннику, коли я прокинувся вранці другого дня після нашого приїзду в Мілозис, проспавши рівно дванадцять годин і відчуваючи себе незрівнянно краще. Благодатна річ — сон. Ці дванадцять годин міцного сну так освіжили нас після багатьох днів і ночей праці й небезпеки! Лягли ми в ліжко втомленими, змученими, а прокинулися зовсім іншими людьми!

Я сів на шовкове ложе, — ніколи я не спав на такій постелі, — і перше, що мені впало в очі — це скельце Гуда, спрямоване на мене з його ліжка. Я не бачив нічого, окрім цього скельця в оці Гуда, але зрозумів, що він чекав мого пробудження.

— Квотермейне, — почав він, — чи помітили ви її ніжку, особливо кісточку? Вона гладенька, як роговиця ока!

— Краще погляньте, Гуде, що там? — відповів я, вказуючи на завісу, за якою з’явилася людина і показувала нам знаками, що готова вести нас у ванну.

Ми з задоволенням погодилися і нас привели у чудову мармурову кімнату, в центрі якої був басейн із кришталевою водою, куди ми з насолодою занурилися. Скупавшись, ми повернулися до своїх кімнат, одягнулися і вирушили до центральної кімнати, де було приготовано сніданок для нас. Після сніданку ми довго походжали кімнатою, милуючись оббивкою стін і килимами, статуями Й очікуючи, що буде далі. Насправді, за цей період ми так звикли дивуватися, що були тепер готові до всього. Ось з’явився наш друг капітан і люб’язно пояснив нам знаками, що ми маємо йти за ним. Ми скорилися не без вагання і з важким серцем, оскільки здогадувалися, що наш друг із холодним поглядом, Егон, великий жрець, не вибачив нам убитого бегемота. Але нічим тут не зарадиш, і я особисто сподівався тільки на захист королев, знаючи, що жінка, яка схоче щось зробити, завжди знайде можливість. Хвилинна прогулянка через коридори і двір, і ми опинилися біля великих воріт палацу, які ведуть на пагорб до храму сонця.

Ці ворота дуже широкі, масивні і дивовижно красиві. Перед ними рів із водою, через який перекинуто підйомний міст. Тільки-но ми підійшли, половина воріт широко відкрилася, ми пройшли через міст і зупинилися, розглядаючи найчудовішу у світі дорогу, що веде до храму. Обабіч дороги велично підносилися красиві будівлі з червоного граніту — житла придворних і сановників, — що тягнулися до горба, увінчаного прекрасним храмом сонця, що панував над усією дорогою. Поки ми милувалися цим грандіозним видовищем, до порога під’їхало чотири кабріолети, запряжені білими, як сніг, кіньми. Це були двоколісні дерев’яні кабріолети, прикріплені до міцної осі підтримувані шкіряними попругами. Колеса з чотирма спицями були обтягнуті залізом. У передній частині кабріолета, над віссю, влаштовано сидіння для кучера, з поручнями, щоб він міг утриматися на місці під час їзди. Всередині екіпажа три низьких сидіння, два з боків кабріолета і одне задом до коней, напроти дверцят.

Екіпаж був легкий, міцно зроблений і досить незграбний. Якщо кабріолет такий непоказний, то про коней цього не можна було сказати!

Коні були прекрасні, не дуже великі, але міцні, з маленькою головою, на диво широкими і круглими копитами, вельми швидкі й гарячі. Перший і останній з кабріолетів із вартою, а в середині залишалося два порожніх місця. Альфонс і я сіли в перший екіпаж, сер Генрі, Гуд і Умслопогас — у другій, і ми поїхали.

У країні Цу-венді прийнято пускати коней риссю, але якщо подорож недовга, то їх пускають галопом. Боже ти мій! Як ми тільки доїхали? Тільки-но ми сіли, кучер закричав, коні понесли, і ми мчали з такою швидкістю, що ледве могли дихати. Я звик до швидкої їзди, але дуже злякався. Що стосується нещасного Альфонса, то він відкинувся з приреченим виразом на обличчі на бік екіпажа “диявольського фіакра”, як він сказав, вважаючи себе загиблим. Коли він запитав мене, куди ми їдемо, я відповів, що нас везуть, щоб кинути у вогонь для жертвоприношення. Треба було бачити його обличчя, коли він схопився за екіпаж і відчайдушно заволав.

Але кабріолет мчав уперед, вітер, який свистів у нас у вухах, заглушав крики Альфонса.

Нарешті перед нами в усьому дивовижному блиску і пишній красі з’явився храм сонця, гордість народу Цу-венді, для якого він те саме, що храм Соломона для іудеїв. Маса багатства, мистецтва і праці цілих поколінь витрачено на спорудження цієї чудової будівлі, яку завершили тільки за останні п’ятдесят років. І результат вийшов дивний не тільки за розмірами, — це найбільший храм у всьому світі, — а й за досконалістю споруди, багатством і красою матеріалу, дивною роботою будівничих. Споруда розташована на восьми акрах на вершині пагорба, навкруги якого житла жерців. Вона має форму великої квітки з центральною залою, над якою височіє купол. Від купола у вигляді проміння йде дванадцять пелюсткоподібних портиків, кожен з яких присвячений одному з дванадцяти місяців і служить сховищем для статуй, споруджених у пам’ять знаменитих