Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Я просто часто зберігаюся,— розгублено гмикнула Лейла.

Вигнанка розвернулася і пірнула у натовп, щоб якнайшвидше позбутися сповненого обожнювання погляду дівчинки.

Леобург з’явився на обрії. Екіпаж скотився з пагорба, і його одразу зупинили озброєні люди. На їхніх щоках були V-подібні шрами, але це чомусь геть не заспокоювало Джекі. Вона була сама. Давид з Данилом вирушили до кордонних застав з наказом гетьмана, а її відіслали додому. Якщо вигнанське лігво, звісно, можна було назвати домом.

— Перепрошую, панно Яблонська,— сказав бородань з гвинтівкою на плечі.— Ми оглядаємо всі транспортні засоби.

— Авжеж,— зітхнула Джекі, спостерігаючи, як вигнанці перебирають нескінченну купу суконь на всі випадки життя.

За кілька хвилин огляд було завершено, Андрес хльоснув коня, і вони рушили до Австрійських воріт. Колеса застукотіли бруківкою. Вулиці Академічного району вже не здавалися Джекі такими страхітливо порожніми, як декілька днів тому, коли вони їхали до Вінниці, але атмосфера в місті стала гнітючою. Повз екіпаж сунули колони «народної армії» — похмурі леобуржці, вдягнені хтозна-як, зі старими гвинтівками, без шоломів і масок. Джекі вдивлялася в їхні обличчя з надією побачити там бодай трохи рішучості й упевненості, але вони старанно уникали її погляду. Над колоною ніби висіла невидима, але вже відчутна загроза, дамоклів меч, готовий упасти на їхні голови щомиті. Що сталося в Леобурзі, поки вона їздила по аудієнціях? Чи мала вона право залишати своє місто? Своє! Леобург жив у ній і дихав з нею в унісон, і зараз Джекі відчувала це як ніколи яскраво.

Дівчина постукала по стінці кабіни, щоб Андрес зупинився. Вона вийшла з екіпажа і стала посеред вулиці, а довгі колони леобуржців, приречених на смерть, обходили її, наче потоки гірської річки. Джекі задихалася від безпорадності, тягаря нескінченного лиха й горя, але водночас це пов’язувало її з містом щогодини міцніше. Це місто підтримувало і плекало її, як та земля, що живить дерево. Джекі вростала в Леобург, і він давав їй сили. За її спиною нізвідки росла кам’яна фортеця, і щодня вона ставала вищою і міцнішою, і незабаром на її зубчастих вежах з’являться гармати і замайорять бойові прапори. Й от тоді вони разом здолають будь-якого ворога.

— Панно Яблонська, я б не радив вам перебувати на вулиці без охорони.

Джекі здригнулася. За її спиною стояв Бобриков.

Дідько!

— Дякую за турботу, я вже сідаю в екіпаж.

Російський шпигун сьогодні здавався розгубленим і втомленим. Під очима Бобрикова проступили темні кола, волосся неохайно стирчало з-під капелюха врізнобіч, монокль бовтався на ланцюжку на грудях.

— Гадаю, вам не повідомили, що частина міста окупована?

Джекі здригнулася.

— Що?!

— Так-так, Оздемірові хлопці контролюють лівий берег, а штаб вигнанців було атаковано субтериною.

Серце Джекі стиснулося.

— Як? Хтось загинув?!

— Та дурниці, лише двоє, і не з командирів. Штабну перенесуть в інше приміщення, та й по всьому,— відмахнувся Бобриков.— Шкода, що машину навряд чи можна використовувати, щось із мотором, а ще пан Яблонський неабияк попсував зільбершторумом кулемет. Але ви обов’язково оцініть її міць — центральний бур досі стирчить із землі! До речі, хіба вас ніхто не зустрічає?

— Ніхто не знає, що я повернулася.

— Кепсько. Як ваш візит до Вінниці? Продуктивно?

Джекі зціпила зуби.

— Цілком,— сухо відказала вона.

— Це добре,— посміхнувся Бобриков.— Отож, ви не збираєтеся звертатися по захист до цісаря?

— Перепрошую, але ви мене затримуєте, до побачення,— відповіла Джекі, залізла в екіпаж і грюкнула дверцятами, проте Бобриков раптом застромив голову у відчинене вікно.

— Росіяни вже тут, Агнесо, невже ви цього не розумієте?! Скільки можна тягнути?

В його інтонації було щось украй неприємне, страшне, він говорив з таким роздратуванням, ніби був готовий негайно накинутися на неї, якщо Джекі не пообіцяє надіслати телеграму австрійському цісареві. Дівчина відсахнулася від вікна та стукнула по кабіні.

Екіпаж здригнувся і покотився бруківкою. Джекі висунулася у віконце і гукнула до Андреса:

— Їдьмо до вигнанців!

Їй стало зле. «Загинуло лише двоє, дурниці». Уява малювала жахливі картини. У вигнанському лігві безліч людей! Джекі повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися після неприємної зустрічі. Змінилася не тільки атмосфера в місті, а й Бобриков. З ним щось трапилося, і, швидше за все, недобре. Шпигун був незвично знервований, наче це не їхній, а його час спливав. Вони всі ходили по замінованому полю. Якщо вони не звернуться по допомогу до Вільгельма — буде війна. Якщо звернуться — буде війна. То який сенс квапитися?

За межами міста екіпаж почало підкидати на горбочках. В’їхали до лісу і зупинилися. Джекі вийшла з коляси й пірнула в темний вузький тунель. У штабі панувало пожвавлення: коридорами снували люди, десь плакала дитина, якийсь хлопець з купою паперів і мап мало не збив її з ніг. Джекі рушила до колишньої штабної.

Вхідний люк було відчинено. Джекі ще з коридору побачила велетенський бур, що стирчав просто з підлоги і займав пів кімнати. Загострені лопаті, купа важких поршнів, груди здибленої землі й каміння довкола. Вона ступила всередину і заклякла. Стіни й підлога — в крові й запечених згустках, закопчене каміння, спалені шматки мап. Повітря — сморід паленої гуми й мастила. На підлозі ще виднілися сліди від тіл.

— Панно Агнесо, я прошу вас вийти звідси,— суворо мовив хтось позаду.

Черговий указував на ляду. Джекі швидко вийшла з кімнати.

— Хто загинув?

— Двоє хлопців з першої дюжини. Я з третьої, не знав їх особисто. Ще кілька людей поранено. Ми переобладнуємо одну з кімнат на нову штабну. Поки що всі збори відбуваються в їдальні,— мовив вигнанець і м’яко додав: — Ви не встигли на обід, але на камбузі ще має бути їжа.

Джекі вдячно кивнула. Але мріяла вона про інше — про скромну душову в кінці коридору. Щоправда, вода там ледь крапала і була чи не окропом, навряд чи там можна поніжитися під душем.

За пів години Джекі нарешті потрапила до їдальні. В порівнянні з невеликою задушливою штабною приміщення тут здавалося величезним — колишній центральний склад. Меблів стало більше: додалися речі з кімнати, яку переобладнували на штабну. Столи прибрали з центру кімнати, а на стінах з’явилося більше газових ламп. Крім того, хтось притягнув сюди... піаніно. Нащо вигнанцям піаніно, втомлено подумала Джекі. Навколо метушилися чергові, що прибирали зі столів. Джекі почувалася незатишно: геть не хотілося думати про