Читати книгу - "Мазепа"

— А може, ви не Діоскур, а Діомед? — завважила панночка, але пан Згура, замість відповісти, потягнув тільки півлітри меду і так страшно блиснув своїми жовтуватими білками, що жінки долонями позакривали очі:

— Буде вже, пане Згура, буде!

— Буде вже, нащадку Діоскура, бо на нас терпне шкура, — жартувала панна Мар'яна. А по хвилині спитала: — А шведських офіцерів бачили?

— Чи раз. І в боях, і в полоні.

— То ви вже і в шведському полоні були?

— Не я в них, а вони в нас. Нічого собі хлопці. Бувають і гарні поміж, ними, тільки багато старих. Біляві, лучаються і руді, хоробрі і досвідчені в боях, а все-таки нашому братові не рівня.

— Хвали мене, ротику, бо розідру тебе.

— Це не похвала, а честь, кому честь, У нас, як лучиться хоробрий, то вже такий, що і в світі рівного не знайти.

— Особливо на писок...

Так вони балакали і жартували до пізньої ночі, аж Марія Федорівна пригадала, що пора їм спати.

Двір на хуторі молодих Чуйкевичів був невеличкий. Всього три світлички, одна боківка і крило, для кухні і для прислуги.

— Не будемо нашим паням місця забирати, — почав дякувати за вечерю Згура.

Але панна Мар'яна зараз-таки пришпилила його:

— Пардон, мосіє Згура, котра тут ваша паня?

— Всі три, а я їх вірний слуга і підніжок, — відрубав Згура, не даючи себе збити з пантелику. — І якраз тому не хочу я забирати місце паням у дворі. Підемо собі з Чуйкевичем у повітку, на сіно. На сіні добре спиться.

Пішли. Розтаборившися у гарно глиною вимащеній повітці, пан Згура почав:

— Прикро мені, пане-товаришу, починати, але мушу, з прихильності до вас і з вірності для нашого регіментаря, вельмишановного Івана Степановича.

— Що ж таке? Кажіть!

— Перше заспокійте мене, що не погніваєтесь на мене.

— Впевняю вас.

— Так слухайте тоді.

Він присів біля Чуйкевича і, пикаючи люльку, став розказувати про Кочубеїв, котрі ще й тепер, коли Чуйкевичі побралися, не перестають ворогувати проти гетьмана.

— Чого ж хоче теща моя?! — аж скрикнув, зриваючися, Чуйкевич.

— Булави, — відповів Згура. — Булави захотілося Кочубеїсі.

— Можлива річ? Гетьман мого тестя своїм заступником у Батурині лишає, між ними гарні стосунки.

— На око гарні, а на ділі погані, вірте мені. Я тому нарочно й заїхав до вас, щоб порадитися й зарадити лиху. Ви ж зять Любові Федорівни, вона вам сприяє, робіть що, а то вийде біда. Вони доноси шлють.

— Доноси? — І Чуйкевич вхопився за голову руками. — Мій тесть і теща донощики на свого гетьмана й добродія!

Він зірвався з лежанки і нервово став ходити по току повітки.

Душно йому було. Воздуху грудям бракувало. Відчинив двері.

Побачив перед собою двір у вінку старезних лип, з бузьковим гніздом на високій, мохом порослій криші. Тільки в одному вікні світилося. Чуйкевич глянув і побачив Мотрю. Сиділа біля дзеркала і розплітала своє довге волосся, як русалка. Дивна така і гарна, ніби далека, а так серцю близька, його люба дружина. «Своєї долі навіть гетьманськими кіньми не об'їдеш», — пригадав собі. І тепер тая Мотря його, а її батьки донощики на гетьмана.

— Пане Згура! — крикнув, приступаючи до гостя. — Ви жартуєте собі, гадаєте настрашити мене, це неможлива річ.

— Неможлива, але правдива.

— Докази, пане Згура, докази! — настоював Чуйкевич.

— Єсть їх більше, ніж треба, пане-товаришу.

— Будь ласка, які?

— Перше заспокійся, шановний Іване Васильовичу, а тоді і почуєш. Не жінки ми й не діти, а мужчини. Гетьман сприяє тобі і твоїй дружині, він і тестеві твойому не бажає лиха.

— Знаю.

— Тому-то, бачиш, і нема потреби тривожитися, щоб тільки на будуче Любов Федорівна понехала свої інтриги. Цар довіряє гетьманові, доносам послуху не дає, а донощиків видає йому на покарання. Боюся, щоб таке з Кочубеєм не сталось. А раз їх цар гетьманові видасть, так гетьман і покарати мусить.

— Але докази, пане Згура, докази, що Кочубеї доносять! — настоював Чуйкевич, котрий ніяк заспокоїтися не міг.

На днях, — почав Згура, — через Батурин проходили черці Сівського Спаського монастиря, що поверталися з Києва із прощі, і сіли спочивати на лавці біля шинку на майдані за земляним окопом, — знаєш де?

— Знаю, що ж дальше?

— Хтось доповів їм, що наказний гетьман Кочубей дуже щедрий для прочан, і черці пішли в церкву на вечірню, бо це під неділю було, думаючи стрінути там когось із Кочубеїв.

— І що?

— І стрінули Любов Федорівну, як вона виходила з вечірні. Привітала їх ввічливо і до свойого двора заночувати попрохала. У неділю вони пообідали в Кочубеїв. По обіді Кочубей ляг своїм звичаєм відпочивати, а ченці гуляли в ліску, що біля Кочубеєвого двора. Під вечір їх покликано в двір, щедро обдаровано, а коли вони хотіли прощатися, попрошено, щоб осталися до завтра. В понеділок ченці відстояли разом з Кочубеями заутреню і службу, а тоді одного з них на ім'я Никанор попрошено в садок.

— Ваша милість розказуєте так основне, що в мене терпеливості не хватає, — перебив Чуйкевич.

— Роблю це нарочно, щоб ти знав, що не видумую, а переповідаю правду. Отож, у садку був намет, а в ньому образ Пресвятої Богородиці в чорних рамах.

— І що? Що? — добивався Чуйкевич.

— «Хочемо, — сказав твій тесть до черця Никанора, — говорити з тобою секретно. Чи не рознесеш?» — Чернець перехрестився до образу і запевнив, що нікому словечка не скаже. Тоді Кочубеї стали лаяти Мазепу як великого грішника і як людину непевну й віроломну. Саме тоді покликано Кочубея до чолобитників, котрі прийшли до нього як до наказного гетьмана. Кочубей вийшов, а Кочубеїха дальше гуляла з ченцем і дальше розказувала йому всячину про гетьмана. Як вернув Кочубей з послухання, покликав Никанора до господи, обдарував окремо і просив, щоб до