Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Починаючи з ІV ст. до н. е., поховальні традиції скіфів почали дещо змінюватися. Якщо раніше ховали на певній території, то пізніше почали ховати повсюди – у місцях постійного проживання чи де кого застала смерть або загибель. Курганні некрополі, які складалися з кількох великих та середніх насипів, почали з’являтися на плато, де високі вододільні ділянки. А втім, ті могильники належали певним родовим групам, у тих землях, де пролягали їхні кочові шляхи-дороги. Почала змінюватись і конструкція гробниць. Якщо раніше були прості ями, то тепер споруджували катакомби – підземні приміщення, що складалися з глибокої, іноді до 12 метрів, вхідної ями й бокової поховальної камери. Вхід до неї закривали камінням або деревом. Також, починаючи з ІV ст. до н. е., скіфські кургани стають ніби як сімейні усипальниці, де спершу ховали главу сімейства, потім одну з його дружин, дітей, близьких родичів. Пам’ятки поховання показують, як зростала соціальна нерівність і майнова нерівність у родових групах. У скіфських царів та знаті й кургани неймовірно багаті, сліплять золотом та коштовними прикрасами (не кажучи вже про зовнішню велич курганів). Можні царі та вожді кочували в степовій частині Подніпров’я, адже там виникли найбагатші кургани, такі як Солоха, Чортомлик, Олександрополь, – найбагатші кургани Степової Скіфії. Знатні скіфи поховані в курганах Мелітопольському, Гаймановій Могилі біля Запоріжжя, Товстій Могилі під Нікополем, в Нечаєвій Могилі на Дніпропетровщині. У таких могилах знайдено – якщо грабіжники не вичищали їх ще в давнину, – найрозкішніше вбрання, золоті діадеми, гривни, намисто, браслети, сотні і сотні, а то й тисячі золотих бляшок, зброя, оздоблена сріблом та золотом, чималі бронзові казани, амфори, чаші зі срібним чи золотим окуттям тощо, і все це, крім усього, ще й прекрасні витвори мистецтва, що дивують і сьогодні і завжди дивуватимуть своєю довершеністю.

А ось могили простих скіфів-общинників, кочовиків і землеробів є надто… простими. До них, як правило, клався лук, сагайдак із стрілами, спис чи ніж. І ніяких золотих бляшок. Лише в деяких знаходять амфори, що були з вином, та чорнолакові грецькі посудини. А прикраси в простих скіф’янок теж прості й скромні: намисто з пастових бус, бронзові сережки й персні, браслети, окремі недорогі золоті прикраси, бронзові дзеркала (у скіфів був своєрідний культ дзеркал) та інші дрібні речі побуту, миски, глиняні чашки тощо.

Грабували більше багатих, бо чим поживитися в бідних покійників?

Професія могильних грабіжників така ж древня, як і самі єгипетські піраміди – гробниці фараонів у Стародавньому Єгипті. В період Стародавнього царства (ІІІ тисячоліття до н. е.) їх уже грабували. Незліченні скарби, якими забезпечували померлих владик, членів їхніх сімей і поважних сановників здавна приваблювали до себе здирників. Проти них (пригадуєте поговірку: проти лому нема прийому?) не допомагали ні страшні закляття, ні препильна охорона пірамід (а хто й коли охороняв скіфські кургани!), ні різні хитрощі архітекторів, ні замасковані пастки, обманливі ходи, потайні східці тощо. Їх грабували, і часто як під мітлу![91]

У Степовій Скіфії колись були поширені ще й несправжні могили – так звані кенотафи. Пам’ятні кургани, у яких насправді немає поховань, хоч вони й звалися могилами. За «Словником античності», що його уклали Йоганнес Ірмшер та Ренате Йоне, «кенотаф (грец. буквально «порожня могила»), надгробний пам’ятник померлим, останки яких лежать в іншому місці або не знайдені. В прадавню епоху кенотаф – це могильний горб (курган), в пізніші часи – кам’яна гробниця».

Скіфи воювали не тільки вдома, часто ходили в далекі походи і воїн, де його наздоганяла смерть-загибель, там і лягав у землю, в нашвидкуруч викопану могилу. А вдома, у Скіфії, його рідні та бойові побратими, котрі поверталися з походу, на згадку про загиблого насипали кенотаф – пам’ятну могилу. Так і звалася вона: пам’ятна могила такого-то. І всі знали: останки такого-то десь тліють в чужих краях, а рідна земля береже про нього пам’ять. Іноді в такі пам’ятні могили-кенотафи клали і речі: в пам’ять про воїна бойову сокиру, спис, а найчастіше меч. І стояла така могила віки та віки, і всі знали, на чию честь вона насипана і чию пам’ять оберігає. Тож скіфи не боялися смерті на чужині, знаючи, що хоч тіло й не повернеться додомоньку, але пам’ять про загиблого підтримуватиме й оберігатиме кенотаф.

Приводом для опису Скіфії Геродотом послугував похід проти скіфів перського царя Дарія в кінці VІ ст. до н. е., адже після того, як скіфи перемогли персів, про них заговорили в тодішньому світі. І хоч Геродот описував Скіфію V століття до н. е. – «за одне покоління до походу Дарія», – але характеристика скіфів також відноситься і до VІ чи V ст. до н. е.