Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— А вона не вдома? — кисло спитав Сиротюк.

— Нема її вдома, — сказала бабця. — Там тільки бурмило.

Із хати захарчало, «бурмило» посилав нам останнє повіншування.

Я рвонувся до дверей, щоб вийти звідси першим, принаймні дам знати тим двом, що час їхньої усамітненості закінчився. Але я спинився як укопаний: брат із Галею в передухідді цілувалися. Вони розскочилися на рип завіс, і Галя шмигнула повз мене в розчинені двері, як кішка.

— Де ти була? — почувся верескливий голос бабці.

— Тихо, бабцю, бурмило почує, — сказав голос старшої сестри.

У розчинені двері з ґелґотом повалили діти, ніби отара овець, а за ними з тонкою місячною усмішкою виступив, накульгуючи, пастух — Сиротюк.

— Коли не засипало стежок, підемо до лісу, — сказав він…

Сьогодні — день несподіванок. Прийшли ми сюди в завірюху, гнані й підстьобувані вітром, тоді й не помітили, що до самих будинків підступав сосновий ліс, надто пригиналися й ховали обличчя. За час, доки були в приміщенні, вітер устиг нагулятися, сніг припинився, повітря спрозоріло, сповнилося скляних куль заморожених вогнів — ліхтарі й світло вікон. Вдарив легкий морозець, і діти з галасом розсипалися довкола нас, топчучись і валючись у сніг.

— Ану, перестаньте! — крикнув Сиротюк, і діти напрочуд швидко його послухалися.

— Тут погуляємо чи в лісі? — спитав він.

— У лісі! — крикнула замотана в шарфи команда.

— Це все мої племінники, — сказав Сиротюк, а отой вирластий — то мій.

— Без жінки приїхав? — спитав брат.

— Вона моїх родичів не любить, — протягло мовив Сиротюк. — Каже: вони якісь такі. А які вони такі: люди як люди!

«Дивно, — подумав я. — І мені здалося, що вони „якісь такі“».

— Люди як люди, — говорив Сиротюк. — Не зовсім щасливі, але й не зовсім нещасні. Нікому ніякого зла не чинять — живуть. Ходять, як усі, на роботу, не багатші інших і не бідніші. Одне в них погано: до книжки байдужі. Я коли приїжджаю сюди, жодної книжки не беру: чи діти подеруть, чи бабця.

— Але й жінка твоя не любить книжок, — сказав брат.

— Не любить. Однак не рве. Знає принаймні, що вони грошей коштують..

Говорив усе те сумовитим голосом. Ми увійшли під сосни, густо засипані снігом, під деревами наст був ще неглибокий, і діти з галасом розсипалися по лісі, взялися ліпити сніжки, і довкола нас почали літати білі клубки. Світло ліхтарів уже сюди не сягало, але від снігу весь ліс наповнився сріблястим світлом, мерехтливим, холодним, — все аж сяяло первісною чистотою. Я згадав давнього, ще юнацького вірша про запах першого снігу, про те, що від нього все стає молоде, — це було помічено точно: і тут, у цьому приміському лісі, пахло свіжим озонистим духом, трохи хвоєю, трохи мокрою землею, хоч земля була схована під білим укривалом. Діти з галасом помчались у глибину, і я побачив раптом Сиротюкове обличчя: бліде, залите міражним світлом, з місячною усмішкою, якесь чудне, майже неживе обличчя, лице людини, яка не зігріла на цій землі місця, людини, на плечі якої падають і падають непередбачені злопригоди, людини, яка, здається, вже ставиться до тих злопригод стоїчно, а в душі якої загніздився перший сумнів. Його вже треба було від того сумніву рятувати, він сам бажав од нього порятуватися, але власної сили на те не було досить, отож і гукнув він мого брата, і брат мій примчався у ці Біличі, до цього приміського лісу, адже це покликання в нього — співчувати.

— Придивися, Анатолію, до цього світу, — раптом заговорив брат. — Придивися до цих дерев — веселі вони. Придивися до цього снігу — ясний він, придивися до цих сосон — радіють вони!

Це був добре знайомий мені голос. Голос, який утішав і розраджував. Голос, який ненав’язливо навчав.

— Я втомився придивлятися до світу, — сказав Сиротюк.

З-за засипаних кущів одне за одним вивалилися діти.

Вони щось закричали й заволали, оточивши нас.

— Тихше ви! — крикнув брат. — Говоріть хтось один.

— Там вогнище! — сказав найстарший із хлопчаків, очі його світилися. — Люди танцюють.

— Де?

— А там! Танцюють і палять вогнище.

Ми подерлися прямо через кущі, стріпуючи з гілля сніг і обсипаючись ним; ми вивалилися, як білі ведмеді з ведмежатами на лісову галявину. Тут і справді надривався магнітофон, стоячи в снігу, тут і справді палало вогнище, пожираючи хмиз, кілька пар кружляло, а кілька щось їло біля імпровізованого столика з грубої колоди.

— З Новим роком! — гукнули нам ці веселі люди.

— З Новим роком, — відгукнувся брат. — Можна з вами потанцювати?

— Не можна, а треба, — відгукнулася одна із пар.

Мій брат підійшов до якоїсь жінки, кругленької й низької, вклонився їй і подав руку. І та мала, низька, натоптувата раптом розцвіла, і її обличчя стало як червоний місяць, і вона темпераментно кинулися вигинатися й посмикуватися, а біля неї вигинався й посмикувався мій брат.

— А ви? — гукнула нам висока й гарна жінка, — замерзнути захотіли?

— Ми криві! Він на ліву, а я на праву ногу! — відгукнувся я.

Вони засміялися, певне, прийняли це за жарт, а наші діти, всі п’ятеро, кинулися між дорослих і собі й почали смикатися й кидати задками, підносили руки, а обличчя в усіх стали такі ж мертві й поважні, як були тоді вдома. Тільки ми з Сиротюком стояли ідолами й сумно дивилися на тих, хто ще не розучився веселитися,