Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Тримай це. Ти спам’ятав мене, — визнав Крамлі. — Дай-но доб’ю іншу, — він із потішним вітанням підняв келих. — Гаразд, а тепер читай свої переліки.

— Хлопчик із бакалії на Маунт-Лоу. Сусіди Королеви Каліфії з Бункер-Гіл. Секретарка отця Реттіґана. Кіномеханік з високості Китайського театру Граумана.

Генрі урвав на слові:

— Що за джентльмен з Граумана?..

Я змалював Раслера, притаєного за стосами старих плівок, із світлинами усіх цих тужливих жінок на стінах, із загубленими іменами.

Генрі почав метикувати:

— Ей, чуєш-но. А ти раптом не склав перелік усіх тих панянок, які красувались угорі на знимках?

Я взявся вчитуватись у свій записник:

— Мейбл. Гелен. Мерілі. Аннабел. Гейзл. Бетті Лу. Клара. Полліана.

Крамлі випростався.

— А список тих імен, виведених на дзеркалах у підвалі, теж склав?

Я заперечливо захитав головою.

— Там була темрява.

— Та то — як собаці муху з’їсти, — Генрі лупнув себе по голові. — Гейзел. Аннабел. Грейс. Полліана. Гелен. Мерілі. Бетті Лу. Вбачаєте схожості?

Під час того, як з рота Генрі зринали імена, я проставляв прапорці у своєму олівцевому переліку. Бездоганний збіг.

У цю місцину влучила блискавиця. Світло щезло. Ми вчули, як завиває прибій, наводнюючи солоним потоком узбережжя Реттіґан, допоки бліде місячне сяйво посріблювало надбережжя. Вгатив грім. Це убезпечило мене часом для роздумів.

— Реттіґан має цілісінький комплект щорічників Академії, з усіма картинами, роками життя і ролями. У кожній вона вбачала конкурентку. Всі ті світлини вгорі та дзеркала внизу якось пов’язані між собою, правда ж?

Вчулося відлуння грому. Вогні знову замиготіли. Ми проникнули всередину і добули там книги Академії.

— Відшукайте імена з дзеркал, — напучував Генрі.

— Знаю, знаю, — бубонів Крамлі.

Спливло всього-на-всього півгодини, як ми добули щорічники Академії відразу за тридцять літ, усі зашпилені скріпками.

— Етель, Карлотта, Сюзанна, Клара, Гелен, — прочитав я.

— Вона ж не може вовком дивитися на них усіх.

— Не без того, — обізвався Генрі. — Що ще заникано на її книжкових полицях?

Годину потому ми натрапили на альбоми з відомостями про акторів, загачені зображеннями, віддаленими у часі.

Угорі одного була примітка з іменем Дж. Волінгтон Бредфорд. Я прочитав: «Також відомий як Туллулла Другий, а ще як Свенсон, Глорія і як Забавна Гримаса».

Тихий дзвіночок залунав десь у межах потилиці.

Розгорнувши інший альбом, я прочитав: «Альберто Квіклі. Акторські трюки. Виконує усі ролі у „Великих сподіваннях“. Задіяний у „Різдвяній пісні“; Скрудж, Марлі, Три Різдвяних Духи, Фіззівіґ будуть у „Різдвяній пісні“. „Свята Жанна“, не піддана вогню. Альберто Квіклі. Швидкоплинна зміна. Народився: 1895. Яка свобода!» Тихий дзвіночок зазвучав знову.

— Постривай!.. — почав, було, я, вчувши власне бурмотіння. — Світлини, дзеркала, а зараз на додачу ще й цей хлопець Бредфорд, у якому всі жінки збилися докупи. Відтак ще й інший хлопець, Квіклі, в якому зійшлися усі чоловіки, кожен чоловік, — дзвін ущух. — Чи Констанс була з ними знайома?

Наче сомнамбула, я рушив далі, взяв Книгу мертвих, адресовану Констанс.

Он воно що!

Бредфорд був на одній сторінці, побіля початку книжки.

Квіклі ж затесався наприкінці.

— Одначе жодних червоних кружалець навколо імен не залишено. Про що це мало б свідчити? Вони ще клигають чи уже переставилися?

— Чому б не з’ясувати це, — підбурив Генрі.

Влучила блискавка. Знову не стало світла.

У темряві Генрі проказав:

— Не говори нічого, дай-но пометикувати.

Розділ тридцять четвертий

Крамлі підкинув нас до старого житлового будинку і погнав.

— А зараз чим ми тут займемося? — запитав Генрі.

Усередині я прикипів поглядом до триповерхової сходової клітки. Вишукуючи Марлен Дітріх, живу і повну сил.

Я навіть не встиг постукати у двері, як тут через шпарину поміж ними й одвірками вдарив у ніс запах парфумів. Чхнувши, я постукав.

— Милий Боже, — прозвучало по той бік дверей, — мені нічого зодягти.

Двері відчинилися навстіж, і перед нами визріло кімоно з метеликами, що напиналося у повітрі, усередині нього було загорнуто вікторіанську давність, охоплену дрижаками, яка силкувалася припасувати одіж. Облишивши вовтузіння, постать заходилась обмірювати поглядом моє взуття, коліна, плечі та врешті-решт зазирнула у вічі.

— Я… Дж. Воллінґтон Бредфорд? — відкашлявся. — Містер Бредфорд?

— Хто запитує? — поцікавилося створіння, стоячи в одвірках. — Господи Ісусе! Заходьте. Заходьте. А хто це з вами?

— Я — Всевидяче Око хлопця. — Генрі втягнув повітря. — Той стілець? Гадаю, присяду на нього. Тут повис сильний запах, ну й ну. Не сприйміть то раптом особисто.

Ураз кімоно стало вільнішим, сила-силенна конфеті промчала грудьми, адже він поривисто здійняв великий рукав.

— Плекаю надію, що сюди вас привели не справи. Вмощуйтеся, поки Мама наллє джину. Вам багацько чи мало?

Не встиг я й пари з уст випустити, як він наповнив велику склянку чистим «Бомбеєм» із кришталево-синім лікером. Я сьорбнув.

— Славний хлопчина, — почав Бредфорд. — Ви на п’ять хвилин чи з ночівлею? Мій Боже! — він зайшовся рум’янцем. — Це щодо Реттіґан?

— Реттіґан! — скрикнув я. — Як ви дізналися? — Вона була тут і погнала. Кожні кілька років Реттіґан запропадає. Це знаменує те, що вона пориває з новим чоловіком, старим полюбовником, Богом чи своїм астрологом. Quien sabe?[182]

Я знічев’я кивнув.

— Вона навідувалася кілька років тому, рознюхувала, як вдалося домогтися усього. Усіх цих людей. «Констанс, — своєю чергою запитував я, — скільки котячих життів ти наверстала? Тисячу? Не тобі вивідувати, в який димар мені запхатися чи під чию постіль ковзнути!»

— Але…

— Жодних але! Матінці Землі усе й так відомо. Констанс відкрила для себе Фройда, докинула до нього Юнга і Дарвіна. А ви знали, що вона затягла у ліжко усіх шістьох голів студії? Бо програла парі Гаррі Кону з «Коричневого казанка». Божилася спокусити Джека Ворнера[183] та всіх його братів, поки у них там вуха не повідлітали.

«Усіх за один рік?» — вигукнув Кон.

«Який, до дідька, рік, — завелася вона, — за тиждень, неділю, вихідний!»

«Ставлю сотню, що не вдасться!» — ввійшов ув азарт Кон.

«Давай тисячу — і справу скріплено», — заявила Констанс.

Гаррі Кон вирячив очі.

«А на що закладаєшся ти?»

«Я натомість!» — видала Реттіґан.

«По руках!» — озвався Кон.

Вона й понеслася.

«Тримай це!» — жбурнула свої трусики і чкурнула звідтіля.

Перевівши дух, Дж. В. Бредфорд заводив далі:

— Ви знали, що якось я був Джуді Ґарленд.[184] Затим — Джоан Кроуфорд, після того Бетті Девіс.[185] Був Бенкгед[186] у «Рятувальному човні». Справжній нічний бродяга, запізнілий дрімайло, негідник. Вам потрібна допомога в пошуку Реттіґан? Можу скласти перелік її покидьків. Деякі опинились у моїх руках. Хочете щось сказати?

— А ваше справжнє «я» хоч десь