Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Оскільки я не зводив очей зі свого приятеля, навіть коли розмовляв із тим чи іншим гостем, то відразу помітив, як він порухом голови і брів дав мені знак, щоб я запросив гостей сідати. Я негайно виконав його волю: шепнув тим, що стояли поблизу, щоб вони передали запрошення своїм сусідам, і навіть присилував себе плеснути в долоні, закликаючи гостей замовкнути й вислухати мене. Я оголосив їм, що доктор Леверкюн хоче почати виконання свого нового твору. Людина знає, коли вона блідне, про це їй каже якийсь мертвий холод, що раптом поймає обличчя, а часом і краплі поту на чолі, також холодні. Руки в мене, як я легенько, стримано плеснув ними, тремтіли так само, як тремтять тепер, коли я беруся описувати ту жахливу подію.

Публіка досить швидко всілася. До спокою і порядку теж не довелося нікого закликати. Вийшло так, що біля столу з Адріаном опинилися старе подружжя Шлагінгауфенів, Жанетта Шойрль, Збройносен і ми з дружиною. Решта сяк-так розташувалися по обидва боки кімнати на різних, з усіх усюд постягуваних меблях: мальованих ослінчиках, м'яких кріслах, на канапі, а кілька чоловік навіть лишилися стояти, прихилившись до стіни. Адріан, усупереч загальним сподіванням і моїм також, не підійшов до фортепіано. Він і далі сидів біля столу, склавши руки, ледь схиливши набік голову й дивлячись трохи вгору поперед себе. Коли запала цілковита тиша, він дещо монотонно, затинаючись, як завжди останнім часом, звернувся до присутніх немов з вітальною промовою, як мені спершу здалося, — та спочатку воно так і було. Мені прикро писати про це, але він часто помилявся на слові,— переживаючи за нього, я так стискав руки, що аж нігті впивалися в долоні,— а пробуючи виправити помилку, робив нову, тому скоро зовсім перестав зважати на них. А втім, мені не треба було брати так близько до серця всілякі похибки в його мові, тому що він тоді, так само, як і в своїх листах, щедро користався старовинними висловами, а їм навряд чи можна ставити на карб неправильність і неоковирність, бо ж хіба давно наша мова вийшла з варварського стану і більш-менш підкорилася правилам граматики і правопису?

Він почав дуже тихо, майже собі під ніс, тож мало хто розчув його звертання, а якщо й розчув, то не дуже зрозумів або сприйняв його як веселий жарт, бо воно звучало так:

— Шановні, особливо любі моєму серцю сестри і братове.

Сказавши це, він підпер щоку рукою і замовк, ніби замислившись. Те, що гості почули далі, вони також сприйняли як веселий вступ, що мав розважити їх, і хоч його бліде, непорушне обличчя і стомлений погляд суперечили цьому, в залі дехто засміявся, хтось пирхнув, захихотіли жінки.

— Найперше, — сказав Адріан, — я хочу скласти вам дяку за ласку й за приязнь, якої я не заслужив і яку ви до мене виявили, прийшовши сюди пішки і приїхавши, оскільки я написав вам і покликав вас із самотини цього свого прихистку, а також доручив кликати й запрошувати вас своєму вірному фамулусові і найближчому приятелеві, що й досі ще нагадує мені наше шкільне і студентське життя, бо ми з ним і в Галле вчилися разом, але про те наше вчення і про те, як уже тоді підняли голову пиха й жах, я оповім далі у своїй сповіді.

На цьому слові чимало гостей, усміхаючись, глянули на мене, а я від зворушення не зміг навіть усміхнутися, бо ніколи не думав, що мій дорогий приятель так тепло згадає мене. Але саме те, що на очі мені набігли сльози, найдужче насмішило присутніх; мені й досі неприємно згадувати, як Лeo Цінк підніс носовичок до свого великого носа, з якого сам найбільше глузував, і гучно висякався, перекривлюючи моє очевидне розчулення, що, знову ж таки, викликало хихотіння жінок. Адріан, здавалося, не помітив цього.

— Насамперше, — повів далі Адріан (він поправив себе і сказав «найперше», але потім вернувся до того «насамперше»), — я мушу вибачитися перед вами й попрохати вас не мати за зле того, що наш пес Престігіар[615] — його кличуть Зузо, але насправді він зветься Престігіар — повівся не найліпше, оглушивши вас своїм пекельним гавкотом і гарчанням. А ви ж задля мене наразилися на такі труднощі, на таку обтяжливу подорож. Нам треба було вручити кожному з вас дудочку з надвисоким звуком, який чують лише собаки, тоді б він ще здалеку втямив: це йдуть самі лише добрі приятелі, прохані гості, яким кортить почути від мене, що я робив тут під його охороною, на що бавив час усі ці довгі роки.

З дудочки знов дехто засміявся, хоч і трохи здивовано. Та він повів далі:

— А тепер я хочу звернутися до вас із дружнім, християнським проханням, щоб ви не поставили мені на карб мого покутного слова, а зрозуміли його як слід, бо я щиро прагну як ваш ближній скласти визнання вам, добрим і невинним, якщо й не безгрішним, то тільки по-звичайному, терпимо грішним, за що я всім серцем зневажаю вас і палко заздрю вам, бо пісковий годинник стоїть у мене перед очима й нагадує, щоб я був готовий, і коли останні піщинки пройдуть крізь шийку, Він забере мене, Той, із ким я склав таку дорогу угоду, підписавши її власною кров'ю, угоду, за якою навіки запродав Йому тіло й душу, і коли пісок витече і час добіжить кінця, Він прийде по свій товар.

Після цих слів у залі знов подекуди почувся стриманий сміх, але й дехто поцмокав язиком, а дехто похитав головою, немовби дивуючись із такої нетактовності; декотрі ж гості спохмурніли, і в їхніх очах засвітилася насторожена цікавість. А тим часом Адріан біля столу казав далі:

— Тож знайте, ви, добрі й побожні, хто зі своїми дрібними гріхами сподівається на ласку і зглядливість Господа: я дуже довго приховував, а тепер більше не хочу від вас приховувати, що я вже в двадцять один рік навіки зв'язався з Дияволом і, усвідомлюючи, що мене чекає, з добре обміркованої відваги, гордості й зухвальства, прагнучи досягти слави на цьому світі, уклав із Ним угоду і спілку, отже все, що я зробив за ці двадцять чотири роки, які