Читати книгу - "Україна: історія"

Ще протягом десятиліть після цього розриву закарпатська церква вагалася у визначенні своєї національної орієнтації. Так і не вирішивши це питання, вона визнала за краще взагалі обминути його. Й сьогодні вона уникає національних характеристик і визначає своїх послідовників передусім як греко-католиків. Та відгомін закарпатсько-галицького конфлікту кінця XIX — початку XX ст. відчувається й тепер: хоча сучасні закарпатці вважають себе українцями, їхні далекі родичі у Сполучених Штатах і досі дотримуються думки, що вони є «будь-ким, тільки не українцями».

Внаслідок усіх цих релігійних конфліктів близько 20 % іммігрантів першої хвилі із Західної України вважали себе православними «росіянами», 40 % — русинами й греко-католиками (чи візантіно-католиками), а решта — українськими греко-католиками.

Братства. Після створення власних церковних організацій українські іммігранти почали шукати шляхи колективного вирішення своїх невідкладних практичних проблем. Серед них перше місце посідало гарантування хоча б мінімального соціально- економічного захисту. Праця на шахтах і фабриках була виснажливою й небезпечною, робочий день — дуже довгим, а платня, за американськими стандартами,— низькою. Зрозуміло, що травматизм, нещасні випадки на виробництві, тяжкі професійні захворювання були у цей час типовими явищами. Більше того — не існувало ніякої громадської чи державної допомоги для тих, хто втратив працездатність, або для їхніх сімей. Через це у різних іммігрантських групах почали стихійно виникати каси взаємодопомоги, товариства та братства.

За невеликі щомісячні внески ці асоціації страхували на випадок хвороби, втрати працездатності чи смерті. З часом, зростаючи чисельно й міцніючи фінансово, такі організації починали опікуватися також освітніми й культурними потребами своїх членів. Іммігранти тяжіли до братських організацій не тільки з економічних причин: адже тут збиралися «свої люди» й спілкувалися рідною мовою. На відміну від церков, братські організації не сягали корінням далекої батьківщини; їх виникнення спричинили умови життя, з якими іммігранти зіткнулися у США.

У 1885 р. преподобний отець Волянський організував перше в Америці Українське братське товариство взаємодопомоги. Складаючись із кількох десятків членів, воно мало своєю головною метою компенсацію похоронних витрат їхнім родинам. Коли Волянський повернувся до Галичини, братство розпалося. Згодом аналогічні товариства почали виникати у Пенсільванії. У 1892 р. була створена Спілка грекокатолицьких русинських братств, що з часом набула авторитету. Однак уже невдовзі вона перейшла під контроль проугорського закарпатського духовенства і зайняла ворожу позицію щодо національно свідомих українців.

Ідею відновлення Українського братського товариства взаємодопомоги висунула група з восьми молодих енергійних священиків — емігрантів з Галичини, відома як «Американський гурток». Ця група, сповнена духом активності галицької інтелігенції, очолила боротьбу греко-католицької церкви за свою автономію. Двоє з її членів — Іван Константинович та Григорій Грушка — 1894 р. заснували у Джерсі- Сіті товариство взаємодопомоги — Руський народний союз (із 1915 р.— Українська національна асоціація). Налічуючи майже 85 тис. членів, сьогодні вона є найбільшою й найбагатшою українською громадською організацією за межами України.

У роки першої світової війни стало цілком очевидним, що іммігранти перетворилися на певну політичну силу. У 1914 р. дві провідні іммігрантські організації — Федерація українців Сполучених Штатів та Український альянс Америки — зібрали значні суми грошей для українців, витіснених війною з рідних земель. Пізніше, 1919 p., Український національний комітет у тісній взаємодії з представниками різних українських урядів працював над публікацією англомовних матеріалів з українського питання. Він також намагався переконати Білий дім та конгрес США визнати незалежність України.

Еміграція до Бразілії. Для західних українців, що покидали свою батьківщину у пошуках землі, найбільш привабливою країною з самого початку здавалася Бразілія. У 1895 p., коли агенти італійських пароплавних компаній з'явилися в Галичині, розповідаючи про дешеву й родючу землю в Бразілії, почалася справжня «бразільська лихоманка». Понад 15 тис. зубожілих селян, які практично не мали уявлення, де саме знаходиться ота Бразілія, поїхали до цієї країни. Але замість сподіваного чорнозему вони отримали клапті нерозчищеного лісу у штаті Парана, біля міста Прудентополіса.

Кинуті напризволяще, опинившись у незвичних кліматичних умовах, зіткнувшись із ворожістю індійців і, нарешті, не маючи медичної допомоги, вони найчастіше гинули незабаром після приїзду. Деякі поверталися на батьківщину. Ті, що залишилися, жили сам-на-сам із джунглями. Однак попри всі труднощі мрія про дешеву землю продовжувала вабити галичан. Напередодні першої світової війни десь 15— 20 тис. українців прибули до Парани. Та коли поширилися чутки про сприятливіші умови життя в Сполучених Штатах і Канаді, потік емігрантів до Бразілії став рідшати. У міжвоєнний період сюди прибуло тільки 9 тис. українців, переважно з Волині. Після другої світової війни до них приєдналися ще 7 тис. чоловік. Багато хто з них пізніше перебрався до Північної Америки. Нині чисельність українців у Бразілії становить близько 150 тис. З них майже 80 % проживає компактною масою у Парані, в районі, відомому як «Бразільська Україна». Місто Прудентополіс є осередком українського життя у цій країні. Найвпливовішою українською інституцією тут є Українська католицька церква, що включає 17 парафій і 52 священиків.

Останнім часом представники цієї етнічної меншості дедалі частіше, здобувши спеціальну освіту, стають бізнесменами, викладачами. Але більшість усе ж таки, як і раніше, складають бідняки-селяни, що за способом життя нагадують своїх предків. Ця консервативність помітно відрізняє їх від інших українських громад за кордоном. Обробляючи малородючі землі, не маючи значних прибутків, живучи у малорозвинутих віддалених регіонах, українські селяни не мають нічого спільного з новітніми галузями бразільської економіки. Й хоч понад 90 % із них народилися у Бразілії, вони, майже не контактуючи з неукраїнцями, зберегли свою рідну мову. Багато в чому їхні сільські громади майже не відрізняються від тих, що існували в Галичині у XIX ст.

Еміграція до Канади. Якщо Бразілія принесла тільки розчарування, то Канада (звичайно, не одразу, а після чималих зусиль) виправдала сподівання українських емігрантів. У її широких преріях знайшли собі місце селяни, котрі в пошуках землі емігрували з Галичини та Буковини. Першими українськими емігрантами в Канаді традиційно вважаються Іван Пилипів і Василь Єленяк. Вони удвох прибули до Західної Канади у 1891 р. і вподобали цей край. Повернувшись до Галичини, Пилипів переконав шість сімей із свого рідного села Небилів переселитися до Канади. У 1892 р. «небилівська група» заснувала перше постійне українське поселення у Канаді в місцевості Една-Стар біля Едмонтона (провінція Альберта).

Але особою, чиїми зусиллями еміграція до Канади набула характеру масового руху, був Йосип Олеськів. Професор-аграрник і водночас народник, що прагнув поліпшити життя селянства, він у 1895 р. приїхав до Канади, аби