Читати книгу - "Україна: історія"

службами як угорці чи австрійці — відповідно до того, звідки вони прибули. Деякі видавали себе за представників споріднених національних груп, наприклад, за словаків. А через те, що традиційною для західних українців була назва «русини», багатьох із них в Америці вважали росіянами. Як би там не було, більшість дослідників схиляється до думки, що у 1914 р. чисельність українців у Сполучених Штатах досягала 250—300 тис. чоловік. Майже половину з них становили закарпатці та лемки, що почали іммігрувати у 1880—1890-х роках; друга половина складалася здебільшого з галичан, масовий виїзд котрих почався наприкінці XIX ст. Загалом українці складали крихітну частку майже 25-мільйонного потоку іммігрантів, які прибули до Сполучених Штатів у 1861 —1914 pp.

Іммігрантські інституції та організації. В українському селі центром духовного та суспільного життя завжди була церква. Всі важливі події в житті селянина — хрестини, весілля, похорони й більшість свят — були пов'язані з релігією. Прибувши до Сполучених Штатів, українці болісно відчували відсутність церкви, без якої життя здавалося їм беззмістовним, монотонним. Тож закономірно, що першими формами громадського життя, що виникли в імміграції, були церкви та парафії.

У 1884 р. Іван Волянський, енергійний священик із Галичини, прибув до Пенсільванії, щоби підтримати братів у вірі. Протягом року він збудував у місті Шенандоу першу в Америці українську церкву. За його допомогою були створені також кілька інших парафій у Центральній Пенсільванії. Незабаром до Волянського приєдналися священики з Галичини й пізніше із Закарпаття. Наприкінці XIX — на початку XX ст. розбудова церков та утворення парафій набули в іммігрантських громадах масового характеру. В 1907 р. наявність швидко зростаючої кількості греко-католицьких парафій змусила Ватікан створити греко-католицьку єпархію (діоцезу) у Філадельфії, призначивши першим єпископом галицького ченця Сотера Ортинського. До 1913 р. в греко-католицькій діоцезі налічувалося 152 парафії, 154 священики та близько 500 тис. парафіян.

Церкви були не тільки осередком громадського життя, а й ставали ареною гострих конфліктів, що виникали у нових умовах. Для іммігрантів першої хвилі церковна політика була по суті єдиною формою політики, що мала певну вагу в їхніх очах. Зокрема, перед призначенням Ортинського особливо загострилися стосунки між греко-католицькими іммігрантами та римо-католицькою ієрархією, переважно ірландською за походженням. Не розуміючи специфіки греко-католицької обрядовості та згорда ставлячись до вихідців зі Східної Європи, римо-католицькі єпископи значно ускладнювали релігійне життя. Зі свого боку, греко-католицькі парафії часто відмовлялися підпорядковувати свої новозбудовані церкви «іноземним» єпископам. Наслідком цього були судові тяжби, зіткнення парафіян із поліцією, місцеві заворушення та наростання ворожості з обох боків.

Греко-католицькі священики, що прибували до Сполучених Штатів разом зі своїми родинами, мали, додаткові причини для зіткнень із римо-католицькою ієрархією. Оскільки римо-католицьким священикам, на відміну від греко-католицьких, не дозволялося одружуватися, римо-католицькі єпископи не визнавали правомочними одружених священиків із Закарпаття та Галичини. Як свідчить випадок із Олексієм Тофом, складне питання про безшлюбність (целібат) невдовзі безпосередньо відбилося на долі католицизму в Америці.

Професор богослов'я із Закарпаття, священик, удовець, Тоф у 1889 р. прибув до Міннеаполіса, щоб стати пастором у місцевій греко-католицькій парафії. Та оскільки він раніше був одружений, римо-католицький архієпископ відлучив його від церкви. Зваживши на те, що давні візантійські традиції цієї конфесії, визнані Римом, були зневажені, Тоф і 365 його парафіян у 1891 р. зробили рішучий крок — перейшли у православ'я. Протягом наступних десятиліть десятки тисяч лемків, закарпатців та галичан, заохочені російською православною місією в Америці, стали православними. До 1914 р. вони складали переважну більшість православних у Сполучених Штатах, а Олексій Тоф зажив слави як «батько православ'я» в цій країні.

Масовий перехід у православ'я з національної точки зору мав суттєві наслідки для українсько-русинських іммігрантів. Адже багато з них були прибульцями з найменш розвинутих, окраїнних районів України (зокрема, із Закарпаття) і не мали виразної української національної свідомості. Духовенство в імміграції, як і на батьківщині, сповідувало здебільшого русофільські ідеї. Відтак, із переходом малограмотних русинів під духовну владу Російської православної церкви у США православним священикам не важко було переконати їх у тому, що вони — росіяни. Не дивно, що й сьогодні, в період загострення інтересу до питань національного походження, американізовані нащадки цих псевдоросіян губляться, шукаючи відповідь на запитання, чому їхнє «російське коріння» сягає українських земель.

Галицько-закарпатський розкол. Інший церковний конфлікт виник на терені галицько-закарпатських протиріч. Закарпаття, яке до 1918 р. перебувало у складі Угорщини, майже не підпадало під вплив українського національного руху, що ширився на Галичині. Спочатку іммігранти, котрі приїздили із Закарпаття й згодом із Галичини, створювали єдині громади та церкви, маючи спільну мову, народні звичаї, греко-католицьку обрядовість та історичну назву — «русини». Однак поступово серед духовенства виникли суперечності.

Спочатку їх спричинила боротьба за більш прибуткові парафії. Далі: призначення галичанина Ортинського єпископом обурило духовенство із Закарпаття, і воно розгорнуло ворожу кампанію проти нього та галичан узагалі. Прагнучи відштовхнути від Ортинського своїх парафіян, закарпатське духовенство акцентувало увагу на відмінностях, що існували між закарпатцями та галичанами. Оскільки суперниками закарпатців були національно свідомі українці, перші обрали за головний об'єкт своїх наскоків український національний рух. Ортинського та усіх галичан звинуватили у тому, що вони приділяють більше уваги національному питанню, ніж релігії. Вони були затавровані як зрадники русинських традицій, бо визнавали етнічну назву «українці». Більше того: консервативне закарпатське духовенство переконувало своїх парафіян у тому, що галицькі священики, які здебільшого брали активну участь у суспільному житті, є безбожниками й соціалістами-радикалами.

Із свого боку, галицьке духовенство ганьбило закарпатських суперників як угрофілів, більше схильних до оборони інтересів Угорщини, ніж власного народу. Слід мати на увазі, що закарпатські священики розмовляли переважно угорською мовою — як удома, так і в церкві. Дехто навіть після від'їзду до Сполучених Штатів продовжував отримувати гроші від будапештського уряду. Багато хто відкрито допомагав угорському урядові у тому, щоб запобігти поширенню української національної свідомості між закарпатцями-іммігрантами. У Сполучених Штатах, як і на батьківщині, це робилося шляхом пропаганди теорії, нібито русини становлять окрему національність і не мають нічого спільного зі своїми галицькими співвітчизниками.

Відсутність власного єпископа змусила закарпатське духовенство звернутися до Ватікану з вимогою про створення ще одної греко-католицької діоцези, посилаючись на небезпеку, яка йому загрожує: перебуваючи в єдиній з галицькими українцями церковній організації, перетворитися на «рабів українізму». Намагаючись припинити цю ворожнечу, Ватікан пішов назустріч вимогам закарпатців. У 1916 р. була створена окрема діоцеза з центром у Піттсбурзі, що згодом дістала назву Візантійської русинської католицької церкви. У 1924 р. вона охоплювала 155 церков, 129 священиків та близько 290 тис. парафіян. Тим часом первісна Філадельфійська діоцеза перетворилась