Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Найда був душею кожного захимереного вином товариства. Він міг пиячити дні і ночі, мав терпеливість кожного вислухати і зворушливо дивуватися навіть з того, що не викликає здивування. "Аж он як!.. Ах ти диви!.. О-йой!.." Жалісники від цих вигуків починали плакати.

Мешкав Найда десь на мочаристій, загнилій околиці Львова. Завжди носив у портфелі калоші і щітку, на роботу шкандибав удосвіта, причепурювався, його звикли бачити мовби щойно вийнятого з-під праски.

Марта з Мирославою дибали добру годину, а дідусь, якого спитали, де така-то вуличка, махнувши кудись рукою, прошамкав: "А ще з півгодини шпаркої ходи, паняночки".

Смеркалося. Уздовж вузенької вулички сиротливо зблискували поставлені оддалеки ліхтарі.

— Щодня чимчикувати такий шмат дороги! — мало не обурювалась Мирослава.

— Під градусом виглядає йому близько.

— Але ж сидять у корчмах за північ. І це шнипати додому, подрімати — й назад. Заставимо одвезти нас до міста.

— Викличе карету, — посміхнулась Марта.

— То бодай підпровадить. Тут гарненько: листя ще не обсипалося, терпка свіжість…

— Кумкають жаби…

— Ти стаєш прозаїчною бабою, Марто.

— Цікаво буде, якщо ми Найди не дочекаємося.

— То провітримось. Що я бачу? Отой звіринець, чи заповідник, як ти кажеш, і свою стелю з старосвітською люстрою. Чого ти перехрестила редакцію на звіринець?

— Бо така звичка.

— Бо вона — ніби якийсь та острівець на зловорожому болоті?

— Ти як моя Олеся: "Бо це, бо те?.."

— В тебе псується настрій?

— Посидимо в Найди не більше п’яти хвилин. Молодиця, що йшла з відрами до колодзя, порадила їм звернути на стежку через городи. Вони здолали кілька перелазів, обшморгали черевички об штурпаки, пірнули в туман, нарешті зупинилися перед високими штахетами. Ще перелаз, ще кількасот кроків — і опинились в тупику між забудованими дворами. Рвалися з цепів собаки, зчинився лемент, та ніхто не ткнув носа з-за брами.

— Ось його садиба, — сказала Мирося, мацаючи табличку. — Тринадцятий номер.

Вступили в темне, обкладене високими стодолами і шпихлірами подвір’я. Доріжка з плиток довела їх до приземкуватої, але міцної, як і Найда, хатчини. Над дверима блідо тліла замаскована дашком, як за воєнного часу, жарівка. Зачувши кроки, в стодолах і під оборогами закиргинькали поросята, заблеяли вівці, кози, мукнула корова, заґелґотали лебеді.

— Ого! — вигукнула Мирослава.

Пройшовши через темні сіни, Марта переступила хатній поріг і пошукала біля одвірка вимикач. Обидві затулили долонями роти, щоб не пирхнути зі сміху. Найда спав за столом, опершися на руки. Біля нього миска вареників і до половини випорожнена пляшка. Марта з Мирославою примостилися на лаві.

— Цибулькою пахнуть, — прошепотіла, нахиливши обличчя над мискою.

Накинулись на вареники, як голодні ворони. Мирослава підняла до світла пляшку.

— Сивуха. В хаті пахне брагою. Покуштуємо?

— Вина б випила.

— Вина? — підвів голову Захар. Жінки вибухнули реготом.

— Гості!.. Боженьку, дівчата! — Він протер очі і забігав по світлиці. — Котра година? Восьма? Мартусю, Миросю, дівчаточка, даруйте. — Він прислухався. Знадвору долинав вискіт і вереск. — Я миттю, стада мої голодні. Я швиденько.

Найда з хвилину вовтузився у сінях, переодягаючись. Нараз обора спалахнула, стало ясно, як удень, затарабанили відра, заскрипіла колодязна корба, зашморгали цеберки, з дверей шпихліра бухнули клуби пари. Захар щось розминав, засукавши рукава, колотив, підливав води, важко човгали солдатські чоботи, мелькав поношений австрійський кітель з мідними ґудзиками. У корита з дзвоном сипалося зерно, хлюпотіла розварка, звідусіль чулося сьорбання і цмокання. Потому залускали двері, заклацали защіпки.

Все стихло. Ще хвилина — і Найда став на порозі свіжий, чистий, усміхнений.

— Навіщо тобі цей фільварок? — спитала Марта. Найда ніяково осміхнувся.

— Люблю поратися коло звірят.

— Добра любов! — сказала Мирослава. — Тут такі грошенята можна лупити…

— Ні. Вигодую і роздам.

— Дивися — милостивець!

— Спитайте сусідів. У мене й сад, і пасіка. Хіба не приємно подарувати великій родині мішок яблук чи глечик меду?

— Вареники смачні. Сам ліпив?

— Я все вмію робити, Миросю, — відповів Найда серйозно. — Не бігаю ні до кравця, ні до шевця, ні до столяра. — Він підняв убрус зі швейної машинки, висунув з-під лави скриньку з інструментом.

— А чого ж ти пиячиш, бісовий виродку? — накинулась Мирослава.

— Зажди, Миросю. Ви прийшли в гості? Ось я почастую вас вином. — Найда вніс бочівку, подав кварти. — Мед будете їсти? — На столі з’явилась макітра. — Ви пийте вино, а я цю покладу, — показав він на пляшку.

Мирослава пригубила кварту, глипнула на Марту і спитала:

— Чуєш, Захаре? Ця дама тільки те й думає, як добратися додому.

— Одвезу. В мене коник, коляска…

— Ти справді чудотворець. Нехай тобі ведеться.

— Не хочу, — пробурмотів Найда.

— Чого не вистачає?

Він вихилив одну за одною дві чарки.

— Не дивіться так, будь ласка. Я не напиваюся до чортиків. І ви звідайте вина. Може, варення дати? Вибачте, я нічого не купую і пригощаю домашнім. Сливового? Вишневого? Є чудові, залиті цукром, яблука-паперівки. Свіженькі, наче з дерева.

– Їй-бо, багач. Неси. І злагоди по торбині на прощання.

Найда заставив весь стіл, ще налив дівчатам вина, і, хоч переконував їх, що не вдаряє йому хміль до голови, очі стали соловіти. Видно, вдень переборщив.

— Ну! — вигукнув розчулено. — Довіку буду вам вдячний. Гадав, що Мирося пожартувала. Ти знаєш, дівко, — посварився він пальцем, — без тебе в редакції порожньо. Мартуся… — він секунду помовчав, — теж без тебе не своя… Сиджу, чекаю, стигнуть вареники, чарка за чаркою… Гарні мої дівчата, та в мене виноград є!

Миску з гранатовими гронами він поклав на стільця між Миросею і Мартою, сам же вмостився на пеньку-відземку. В таких же пеньках з чудернацькими лапами обрізаного коріння на підвіконнях росли кактуси, схожий на кістлявого діда коренище підпирав лиштву одвірка. Вічні витребенції одиноких… "Ці ситі закамарки, — подумала Марта з невблаганністю, з якою завжди ставилася до Найди, — і репутація безвідповідального алкоголіка можуть придатися".

— Голубів тримаєш? — спитала Мирослава.

– Є кілька пар.

— А кроликів?

Найда посміхнувся.

— А де ангорський котик?

— Це спадкова риса, — сказав Найда, виливаючи до чарки рештки самогону. — Жаль, що ви прийшли пізно. Все, що тут є, збирали докупки чотири мої брати. Батько нам лишив тільки корову, хату і город. Корову мріяв купити весь свій вік. Нарешті