Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Також жоден з них не може впоратися з тим проблемним в’язнем, який зайняв уже цілу вежу, а старих офіцерів вважає якоюсь прислугою. Обмежити його свободу непросто, бо він робить щедрі пожертви. Настоятель уважно придивляється до нього та його гостей. Вони годинами сидять у костелі, дивлячись на святий образ, і ця картина ревної молитви та цілоденного лежання хрестом глибоко зворушує настоятеля. Вони м’які, завжди готові допомогти монастирю; здається, вже погодилися з ув’язненням свого проводиря, іноді з вежі долинає якась сварка, колотнеча. Кілька разів було чутно, як вони співають: настоятель рішуче їм це заборонив, хіба що вони співатимуть католицьких пісень.

Настоятель Матеуш Ленкавський був до них не такий прихильний, як його наступник і попередник Мнінський. Ленкавському донесли, що вони в офіцерській вежі чинять усякі неподобства, та й сам факт, що в монастирі живе людська родина, дратував настоятеля. Його сердило, що довкола крутиться повно жінок. Його наступникові це зовсім не заважає. Мнінський турбується про стінописи в каплиці, журиться через поганий стан даху і радіє кожній копійчині, а грошей неофіти приносять чимало. Та й на жіноцтво повитріщатися він не проти.

Настоятель бачить, як до брами поряд з Яковом ідуть дві жінки. Одна з них тримає на руках немовля, друга веде за руку дівчинку. Яків крокує попереду, весело вітається з прочанами, а ті, здивовані його високою турецькою шапкою та плащем, зупиняються і дивляться йому вслід. Біля брами Яків вітається з двома чоловіками, також одягненими на турецький штиб. Здається, ніби вони давно не бачилися. Жінка з немовлям стає перед старшим чоловіком навколішки й цілує його в руку. Настоятель здогадується, що то — її батько. Мнінський дозволив в’язневі вийти з монастиря. Той має повернутися до вечора. Тепер Яків із гуртом своїх людей іде до містечка.

Так, той чоловік — то батько Хани, Єгуда Това Леві. Він майже не постарів. Такий же смаглявий і повний, його пишна чорна борода без тіні сивини спадає йому на груди. У нього м’які риси обличчя і чуттєві вуста. Хана успадкувала від нього красиві великі очі та оливкову барву шкіри, на якій ніколи не проступають рум’янці. Вони входять до помешкання, яке йому винайняла донька. Това всідається в крісло. Йому не надто зручно: краще вже сидіти по-турецькому, на подушках. Руки кладе на чималий живіт: вони м’які й витончені, як руки мудреця.

Його син, брат-близнюк Хани Хаїм, уже став статечним чоловіком, хоч і не таким ставним, як батько. У нього, як і в Тови, — круглясте обличчя з правильними рисами. Темні дуже густі брови майже зрослися і ділять обличчя на дві горизонтальні частини. Хаїм, вбраний за турецьким звичаєм, — милий і приязний. Усмішка не сходить з його обличчя, він наче намагається всіх тут завоювати. По ньому видно, що виховували його в любові: він упевнений у собі, але не бундючний. Старий Това тримає на колінах Авачу, яка стала худою, наче дитятко лані. Тому дідусь підсуває їй сушений інжир і турецькі солодощі. Хана сидить біля батька, годуючи груддю крихітного Якуба. Дитячі маленькі ручки граються торочками хустки, яку подарував Хані батько. Хана оживає, коли прибувають батько та брат: відчуває, що от-от станеться важлива зміна, хоч іще не відомо, яка саме. Вони розмовляють, а вона нетерпляче позирає то на чоловіка, то на батька і брата. Адже вона залежить від чоловіків, від того, що вони вирішать. І так до пізнього вечора, доки її не змагає сон.

Яків повернеться до келії пізно вночі. Наступного дня Рохові перепаде за це трохи доброго турецького тютюну і кілька люльок. Не погордує й дзвінкою монетою, яку швидко сховає до подертої кишені штанів. Монастир, крім щедрої пожертви, отримає ще й кошик смаколиків. Хтось сказав, що ченці, позбавлені багатьох радощів життя, ласі до солодкого.

Здається, ніби Това не слухає Якова: весь час роззирається по кімнаті, дивиться на свої пальці, час від часу, нетерпляче зітхнувши, зручніше вмощується в кріслі. Але так лише здається: Това слухає уважно. Можливо, його й справді дратує те, що каже Яків, який впродовж п’яти років у цій пустині мав досить часу подумати про те і се. Деякі з його ідей Това вважає нереальними, деякі — шкідливими. Є кілька цікавих. І одна — страхітлива.

Това більше не може слухати про Шехіну, ув’язнену тут у монастирській іконі; починає постукувати пальцями. Яків знов і знов — ніби слова про Шехіну роблять її більш матеріальною — повторює рядок із Зогару:

— У найгіршому місці перебуває спасіння.

Чекає, яким буде ефект від цих слів, робить паузу, а далі зненацька піднімає палець і питає драматичним тоном:

— А ми де опинилися?

Він дуже змінився, його поголене обличчя потемніло, очі пригасли. Рухи його різкі, він ніби гамує гнів. Та рвучкість викликає в людей острах, і ніхто не наважується йому відповісти. Яків встає і починає ходити кімнатою, дещо нахилившись уперед, вказуючи пальцем на дерев’яну стелю.

— Це — нікве детом рабе, дорога до прірви. Вона — тут, у Ченстохові. Нею є Ясна Гора. Римська брама, біля якої, згідно з Зогаром, сидить Месія, розв’язуючи і зав’язуючи… Це — темне місце, вхід у безодню, в яку ми маємо спуститися, щоб визволити ув’язнену в ній Шехіну. А далі — те, що ми добре знаємо: аби піднятися високо, треба впасти на саме дно. Що темніше зараз, то ясніше буде згодом. Що гірше зараз, то краще буде колись.

— Я не одразу зрозумів, навіщо мене сюди посадили, — каже Яків. Він напружений, урочистий. Його тесть непомітно поглядає на доньку; та дивиться в підлогу відсутнім поглядом. — Відчував я лише, що не маю опиратися цьому вирокові. Але тепер я дещо зрозумів. Я тут, бо тут ув’язнена Шехіна, на цій новій горі Сіон. Вона, Діва, захована під розмальованою дошкою, під образом. Люди, що приходять вшанувати образ, і самі не помічають, що він — лише віддзеркалення Шехіни, її видима версія.

Слова Якова шокують Тову. Все ще гірше, ніж здавалося з листів, які йому надсилав зять. Ба більше, зібране в Ченстохові товариство, вочевидь, не вважає, що в цих словах щось не так. Яків каже, що Шехіна перебуває в неволі в Ісава, тому треба бути поруч із нею в дні її ув’язнення — так, як чинить він. Саме він є охоронцем Шехіни, втіленої в ченстоховській іконі. Ще Яків стверджує, що Польща є краєм, де Шехіна