Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

мене у дзеркалі зачаїлася тьмава сіризна, що марно силкувалася набути сріблястого відтінку. Плюшеві крісла пофіолетовіли, і якоїсь миті мені здалося, наче на них засохла кров. Дуже багато крові. І де я таке вже бачив? Кров на трупах у маленькій сірій кімнаті, а за вікнами сяє розкішний захід сонця, через який усе в кімнаті здається напрочуд безбарвним і вибляклим — суміш сіро-чорного та цього багряно-червоного і фіолетового, усе, крім лиця перед вікном, воно раптово обертається, і останні промені вмираючого сонця падають на нього — пів-обличчя палахкотить червоним полум’ям, а другу половину — сховано в тіні, аж раптом тишу пронизує високий писклявий голос із саксонським відтінком: «Не зупинятися! Наступні!»

Я обернувся і знову ввімкнув світло. Минули роки, перш ніж я зміг спати без світла, але, навіть коли засинав, моторошні сни змушували мене зриватися на рівні ноги. Й досі щоночі неохоче вимикаю лампу і не люблю спати сам.

Я піднявся і вийшов надвір. За стійкою біля входу стояли Лягманн і Меліков.

— Усе гаразд, — тріумфально повідомив Лягманн. — Ти тільки поглянь! У Владіміра є російська монета, ми нею поставимо печатку. Тут навіть кирилицею написано! Щоб я здох, якщо хтось засумнівається, що то не грецькі ченці наповнювали її в монастирі біля Йордану!

Я глянув, як по корку стікає сургуч, у жовтогарячому сяйві свічки, що стояла поруч, на дерев’яній стійці. «І що це зі мною? — думав я. — Та ж усе вже позаду. Мене врятовано! Там, надворі, вирує життя! Врятовано! Але чи це справді так? Чи мені дійсно вдалося втекти? І від тіней теж?»

— Піду трохи прогулятися, — сказав я. — Голова вже тріщить від англійських слів! Мушу трохи провітритися. Бувайте!

Коли я повернувся, Меліков уже взявся до роботи. Він одночасно працював ким завгодно — деколи швейцаром удень, деколи вночі, крім того, виконував іще й сотні інших дрібних завдань. Зараз був швейцаром — щоночі протягом усього тижня.

— Де Лягманн? — запитав я.

— Нагорі, в коханої.

— Думаєш, йому сьогодні пощастить?

— Ні. Вона піде з ним і мексиканцем вечеряти. За все платитиме Лягманн. Він завади був такий?

— Так. Тільки раніше йому щастило більше. Пристрасть до калік і потвор виникла через кульгавість, принаймні так він стверджує. Раніше він був нормальний. Можливо, душа його така ніжна, що він соромиться гарних жінок. Хтозна…

Я побачив, як крізь двері прослизнула чиясь тінь. Худорлява, досить висока жінка з дрібним обличчям. Бліда, сіроока, з темно-русявим волоссям, що здалося мені пофарбованим. Меліков підвівся.

— Наташа Петровна, — промовив він. — Коли ви повернулися?

— Два тижні тому.

Я теж підвівся. Жінка була майже одного зі мною зросту. У вузькому приталеному костюмі вона здавалась аж занадто худорлявою. Говорила швидко, дуже високим і трохи прокуреним голосом.

— Чарку горілки? — запитав Меліков. — Чи віскі?

— Горілки. Але тільки ковточок. Маю знову йти. На фотосесію.

— Так пізно?

— Цілий вечір. Фотограф вільний тільки ввечері. Сукні і капелюхи. Капелюшки. Геть мініатюрні.

Аж тепер я побачив, що Наташа Петровна теж була в капелюсі: округлої форми і без крис, чорне ніщо, яке косо сиділо в її волоссі.

Меліков пішов по пляшку.

— Ви не американець? — поцікавилася дівчина.

— Ні. Я німець.

— Ненавиджу німців!

— Я теж, — відповів я.

Вона здивовано глянула на мене:

— Не сприймайте це особисто.

— Ви теж.

— Я французка. Ви повинні це зрозуміти. Війна.

— Я розумію, — спокійно погодився я.

На мене вже не вперше звалювали відповідальність за гріхи фашистського режиму в Німеччині. Зрештою я збайдужів до цього. Я ж натомість сидів у таборі для інтернованих у Франції, але французів так і не спромігся зненавидіти. Але навряд чи це варто було пояснювати. Примітивній здатності так просто ненавидіти чи любити можна хіба ідо позаздрити.

Меліков прийшов з пляшкою і трьома маленькими чарочками, які він наповнив по самі вінця.

— Я не хочу, — відмовився.

— Ви образилися? — запитала дівчина.

— Ні. Просто зараз не хочеться пити.

Меліков усміхнувся.

— На здоров’я, — виголосив, піднявши келишок.

— Дар богів, — швидким ковтком дівчина вихилила чарку.

Це був геть ідіотичний вибрик — я відмовився, а тепер відступити вже не було як. Меліков підняв пляшку:

— Ще по одній, Наташо Петровно?

— Merci, Владіміре Івановічу. Досить! Мушу йти. Au revoir. — Вона подала мені руку. — Au revoir, мосьє.

Я відчув її міцний потиск.

— Au revoir, мадам.

Провівши її, Меліков повернувся:

— Вона тебе розізлила?

— Ні.

— Не зважай. Вона всіх дратує. Хоч і не навмисно.

— Вона не росіянка?

— Росіянка. Але народилась у Франції. Чому запитуєш?

— Певний час я жив серед росіян. Зауважив, що для їхніх жінок ганити чоловіків — це як вид спорту. їм це подобалося навіть більше, ніж іншим.

Меліков вишкірився:

— Ну, ну! І що поганого в тому, щоб трохи вивести чоловіка з рівноваги? Це точно краще, ніж щоранку гордо натирати ґудзики на його уніформі і чистити йому чоботи, а він потім топтатиметься ними по руках маленьких єврейських дітей.

Я підняв руки вгору:

— Здаюсь! Сьогодні поганий день для німецьких емігрантів. Краще дай мені горілки, від якої я щойно відмовився.

— Добре. — Меліков прислухався. — А ось і вони.

Сходами хтось спускався. Тепер і я почув неймовірно приємний глибокий жіночий голос. То були пуерториканка і Лягманн. Вона ступала попереду і не звертала уваги, іде він за нею чи ні. Не кульгала, ніщо не видавало, що в неї штучна нога.

— Ідуть по мексиканця, — прошепотів Меліков.

— Бідний Лягманн, — промовив я.

— Бідний? — зреагував Меліков. — Та він просто хоче те, чого не має!

Я засміявся:

— Хіба це не єдине, що назавжди закарбовується у пам’яті?

— Бідний ти тоді, коли більше нічого не хочеш.

— А я вважав, що тоді ти стаєш мудрий.

— Сумніваюся. І взагалі, що це з тобою сьогодні? Тобі треба жінку?

— Ні. Загальна втома після небезпеки, що вже минулася, — вискалився я. — Ти мав би таке ще з молодості знати.

— Нам завжди хотілося посидіти разом. А тебе решта емігрантів зовсім не цікавлять.

— Я не хочу згадувати.

— То річ у цьому?

— І я не хочу опинитися в невидимій тюремній атмосфері емігрантів. Я надто добре її знаю.

— Отже, хочеш стати американцем.

— Я ніким не хочу ставати, я хочу врешті-решт кимось бути. Якщо мені дозволять.

— Видатні слова.

— У себе завжди треба вселяти мужність, — мовив я. — Тут ніхто не допоможе.

Ми зіграли партію в шахи. Я програв. Поступово сходилися пожильці, Меліков видавав їм ключі і розносив по номерах пляшки та цигарки. А я сидів собі далі. Справді, що зі мною сталося? Збирався був сказати Мелікову, що хочу винаймати власну кімнату. Навіть не