Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

все мені зіпсували, у нас було б так іще не один рік, але ж вони тут винюхують, винюхують... То через вашу сімеєчку, через вас саму, через ваші паскудні мільйони! Яке мені до всього цього діло? І коли я часом уранці впущу до себе Петера, то яке вам до нас діло? Аніякісінького! А тепер морочся з Бройєром через кушетки, крісла, валізи, ганчір'я... Не хоче зоставити мені навіть кольорового телевізора. Та не схлипуйте там, не схлипуйте, вам я цього не бажаю, люба моя джмілко, ні. Та з вами такого ніколи й не станеться, у вас такого просто в крові немає...»

Але ж ні, сталось і з нею — точнісінько те саме, що й з Ерною; своєму Петерові та віддавалася, звісно, теж «хутенько й раденько», як і вона своєму Губертові.

Колись — коли? — вона розкаже йому ще багато чого про свій дім у Айкельгофі, про те, як там жила, як жила в пансіоні з черницями, може, навіть іще дещо про отого Беверло, що тоді — це ж було цілих одинадцять чи дванадцять років тому! — належав до молоді, «на яку покладали надії і робили ставку», якою опікувалися партії, всілякі спілки та об'єднання, яку осипали стипендіями, і всі сподівалися, що він вивчатиме германістику чи театрознавство, принаймні вийде на сцену культури й представлятиме там «наші» (чиї?) погляди. Його називали консерватором (якби ж тільки їй хтось пояснив був, що воно таке), навіть реакціонером (якби ж тільки їй, знову ж таки, хтось розтлумачив був, що це, власне, означає), називали католиком, навіть богомільним... А вона такою й зосталась, за таку себе й має, незважаючи на Кольшредера та Губерта. А проте й сама не знає до пуття, що воно означає. Однак Беверло пішов тоді вивчати банківську справу, спершу тут, потім в Америці, вкупі з Рольфом, захистив навіть докторську дисертацію на якусь південно-американську тему, повернувся додому й танцювати вмів уже краще... Навколо губів у нього вже залягла якась цинічна, аж вульгарна зморшка, тепер він хотів її не тільки цілувати, він хотів чогось іще, а вона його більш не любила, і тоді він так само замріяно промовив: «Такою станеш і ти — вульгарною і цинічною. Або безмірно дурною, якщо роками матимеш справу тільки з грішми... А я ставати дурнем не бажаю. Якщо матимеш справу з грішми, що в обігу, а не з тими, які можуть лежати у тебе в кишені...» Вона побачила його ще раз на весіллі в Рольфа, коли той одружувався з Веронікою; Беверло виголосив дотепну промову й згадав у ній, навіть не образивши батька, про «Блетхен». Батько... Його вони всі люблять. А Кете!.. І було ж то ще зовсім недавно... Якщо ці чутки та розмови бодай наполовину правдиві, тоді вина за все лягає на нього, Генріха Беверло,— за нагляд і охорону, за нещастя Ерни Бройєр, за їхню поламану дружбу, за лють Клоберів, за холод з боку сусідів, за оту пригоду з тортом на Пліфгерів день народження... І за дитину, яку вона понесла від Губерта.

Тепер Беверло став чимось таким самим примарним, як і айкельгофський дім, що його швидко, дуже швидко підім'яли під себе бульдозери. «Розрівнювати й копати — отоді вугілля й скаже своє слово!» Це Бляйблеве гасло, і «старий Айкельгоф» зрештою дав такі гроші, що їх майже вистачило батькові на «замочок». Рольф розрахував тоді всі прогресії і регресії, починаючи з 1880 року, і комп'ютер видав можливий виграш; це мали бути кілька тисячних відсотка, принаймні, за одностайною думкою всіх, «шалені гроші як на такий занепалий фільварок»; кінець кінцем ішлося не тільки про величезний прибуток, ішлося й про приклад, що його мав подати батько, коли після безкінечних розмов та переговорів, а також численних протестів цілий Іфенгофен розрівняли й почали перекопувати. Іноді, коли вона, проїжджаючи там, зупиняється на путівцю між Гетцігратом та Гурбельгаймом і зазирає до глибочезного котловани, їй кортить визначити місце, де колись стояв Айкельгоф і Іфенгофен. Був час, коли туди пустили трохи потішитись археологів з їхніми римськими, франкськими і навіть, якщо це правда, дофранкськими — якимись кельтськими горщиками, черепками й усіляким причандаллям, що його кладуть у могилу разом із покійниками (у краєзнавчому музеї тепер можна переконатись, як потішились ті археологи: докторські дисертації, дисертації на здобуття доцентури в університеті так і посипались). Кістяки, кухлі, камінці, черепки, гори черепків... Є в музеї і ціла вітрина з написом: «Знайдено в Іфенгофені»,— а також менша: «Знайдено на фільварку Айкельгоф, тепер буровугільний басейн».

Батько, певна річ, не міг сказати «ні», а правління, певна річ правило своєї: «Якщо впираєтесь ви, Тольме, якщо впираєшся ти, Тольме, то чи ж випадає нам сподіватися на здоровий глузд у вирішенні невідкладних економіко- й енерго-політичних проблем від людей простіших?» І вони ламали, трощили, зрівнювали все з землею і перекопували — церкву й пасторський будинок, село, кладовище й убогий маєток графів фон Гетцігратів, валили й корчували фруктові дерева, каштани й дуби, живоплоти й паркани, і жодного живого місця там, звичайно ж, не зосталося: їм-бо треба було доп'ястися до вугілля! Вигнання з Іфенгофена й Айкельгофа, вигнання з Блора, а незабаром — Ервін час від часу нашіптує їй про це під секретом — незабаром дійде черга й до Тольмсгофена... Невже й справді минуло тільки вісім років, відколи вона танцювала на весіллі Рольфа й Вероніки, знов танцювала з Беверло, який просто-таки не давав їй тоді проходу? Ні, закохана в нього вона вже не була, на той час вона його вже боялась, особливо коли згодом, після отої милої, зверненої до батька промови Беверло вже не дуже мило заходився сперечатися з ним про свободу,— обидва напідпитку, батько, як завжди, розморений, а Беверло різко розтлумачує йому з приводу майбутнього виїзду з Айкельгофа про те, як мало свободи залишається в умовах вільної економіки навіть найвільнішим із вільних. Батько ж бо розумів, що в його дружини, в Кете, через той виїзд просто-таки крається серце, що діти відчувають себе вигнанцями, та й сам він у тій руїні душі не чув, а гроші, вони ж йому однаково були не потрібні — адже «Блетхен» розростався з дня на день. Свобода, примус, необхідність