Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

правий, то минулої осені Ігор був неправий, порушивши ним же й підписану угоду про одну данину, а натомість забажавши вже дві, — міркувала Ольга в шатрі. — Це обурило древлян, і вони, скориставшись із того, що Ігор лишився з купкою дружинників, убили його. Тут вони… праві. Негоже нікому порушувати угоду, князям теж. Тим більше ними ж і складену. Але неправі, що підняли меч свій супроти великого київського князя, тут їм прощення немає і не буде. Щоб іншим не повадно було виступати проти Києва і щоб порядок у державі був, мають древляни кровію розплатитися за свою непокору. Та й Руську державу треба берегти і зміцнювати, тому всі племена навколо Києва мають вокняжуватися і дотримуватися системи управління, судочинства й збирання данини, що їх поклали на них київські князі. Але, — ще думала Ольга, — і система хибує, коли сам її творець, як то сталося з князем Ігорем, її ж і порушує. Тож треба впорядкувати заново систему, аби ні князі, ні його піддані більше її не ламали як хотіли».

Пізньої осені 945 року Ольга заступила чоловіка на золотому київському престолі (до повноліття сина), а влітку вирушила у свій перший похід з військом, і військо її слухалося, як слухається досвідченого князя. Древляни нажахані, але — диво дивнеє — зовсім не вважають себе убивцями, вони певні, що просто покарали князя-грабіжника, який переступив через власні узаконення. Тож і забагли налагодити добрі стосунки з тим, хто сяде після Ігоря на престолі. А ще вона міркувала: предки застерігають, що небіжчик, якого поховали не за звичаями предків, блукає серед людей і тривожить їх. Та й ущемлена честь роду вимагає відомщення. Мстити мали найближчі рідні вбитого. Оскільки ж син Ігоря ще малий, то мстити має вона, Ольга.

А древляни ще з весни затялися на своєму:

— Піди заміж за князя нашого, за Мала…

Себто за вбивцю свого мужа. Хоча й древлян можна зрозуміти, вони теж діють за прадідівськими звичаями. Нахабна у них пропозиція — удові вийти заміж за убивцю. Але ж так у світі заведено (і в русичів теж); той, хто вбив вождя племені, може успадковувати його владу і майно. Та ще й одружуватися з його удовою.

Ось цього й прагнули древляни, кажучи, що князь їхній Мал усім древлянським князям князь, він і старший над князями, і глава древлянського племінного княжіння, він і сильний, і всі його слухають. Хоч Мал ще й молодий. Але він нічим, були певні древляни, не поступається покійному київському князеві. Ще й багатий та родовитий, має спадкове володіння в землі деревській — місто Малин, йди за нього, княгине, не пошкодуєш.

Але це не тішило княгиню, у горі своєму вона була невтішною. Та й про яке замирення з древлянами може йти мова? Що вони їй — рівня? Вона посідає головний в Руській землі престол — Київський. І доки не підросте її син Святослав і не стане мужем, вся повнота влади на Русі належить їй. І що їй, повелительці, задумка якогось там древлянського князя Мала, бодай і старшого над їхніми князями.

Образа, жадоба помсти не давали їй спокою. Та й по мужу треба справити тризну, адже помста за близького — подвиг. І вона має звершити цей подвиг. І деревська земля з її племінним княжінням та зі столицею в Іскоростені має назавжди приєднатись до Руської держави.

Так думала Ольга, але думала якось у півдумки, ліниво, бо заважали коники. Власне, їхнє невгамовне сюрчання, що ним переповнювалася ніч у Древляндії. Розгнівавшись, що хтось сміє заважати їй думати, княгиня вигукнула:

— Ей, мужі мої мудрі та відважні! Хто з вас скаже, чого це в деревській землі якісь коники своїм сюрчанням заважають мені думати? І чому вони так затято сюрчать, не затихаючи й на мить?

— А тому, велика княгине, — роз’яснили їй мудрі мужі її, — що нині місяць ґедзень, коли надокучають ґедзі, або ще червень, коли черва плодиться. Чи — кресник, кресень, він є правцем року, рум’янцем року, бо літо він зарум’янює. А ще сей місяць наші діди і пращури називають ізоком-місяцем сюрчання коників.

— То зараз… місяць сюрчання коників? — подивувалася княгиня і вийшла із шатра у ніч під зорі. (Хоч і тепла ніч була, але їй накинули на плечі плащ). Зірок не дуже було видно на небозводі — їх знизу підсвічували незліченні багаття її воїнства, що поломеніли повсюдно, і чорне нічне небо від них було світлим, як у легке надвечір’я. Десь за багаттям принишк у пітьмі нажаханий руською ордою древлянський Іскоростень, столиця їхня, яку вона завтра пустить за димом, — воїни вже виготовляють палаючі стріли, що їх ще покійний Ігор перейняв у греків, коли на них ходив війною. Дерев’яний Іскоростень із тісно скупченими будинками спалахне в одну мить, і пощади їхній столиці не буде. Як горітиме, відблиски вогню буде видно й у тому місці, де Ігорева могила.

Навколо її препишного шатра, що стояло на узвишші, ходила численна варта, а далі й аж до тих місць, де небо із землею сходиться, палали багаття її воїнів. Дружинники спали просто неба, коло своїх багать — кожен десяток мав своє кострище, дев’ять спали, а десятий їх чатував та вогонь хмизом годував.

Пирхали коні — їх теж було незліченно. І над усім таборищем, над ніччю сюрчали коники, та так, що здавалося, й ніч ось-ось розколеться навпіл. Вони цвірчали звідусіль, і їхні співи зливалися в один дивний і незбагненний всенічний хорал.

— Місяць сюрчання коників, — повторила про себе княгиня і вкотре подивувалася: як гарно звучить той хорал. Аж розчулилась… І подумала сполошено: мабуть, я старію, що вже й нічне сюрчання коників мене зворушує, і ще подумала: напевне, ночі такого місяця під невгамовні співи