Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"

Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. — К, 1992.

Бичка А. К., Бичко І. В. Феномен української інтелігенції. — К., 1995.

Гоголь Н. В. Выбранные места из переписки с друзьями. — М , 1990.

Горський В. С. Історія української філософії. — К., 1996.

Драч І. Ф., Кримський С. Б., Попович М. В.

Григорій Сковорода. — К, 1984.

Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст. — К, 1992

Захара І. С. Стефан Яворський. — Львів, 1991.

Ісаєвич Я. Б. Братства та їх роль у розвитку української культури XVІІ—XVІІІ ст. — К, 1966.

Кашуба М. В. Георгий Конисскнй. — М., 1979.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.

Мицько Г. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. — К., 1990.

Махновець Л. Григорій Сковорода: біографія. — К, 1972.

Ниник В. М. Феофан Прокопович. — М., 1977.

Нічик В. М. Петро Могила в духовній історії України. — К., 1997.

Пам’ятки братських шкіл на Україні. К, 1988.

Попович М. В. Микола Гоголь. — К, 1989.

Сковорода Г. Твори: у 2 т. — К., 1994.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії в Україні. — Мюнхен, 1983.

Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Києві було організоване таємне Кирило-Мефодіївське братство, що ставило за мету створення федерації вільних слов’янських республік. До нього входило 12 осіб, майже 100 осіб підтримували з ними зв’язки та дружні стосунки. В березні 1847 р. за доносом студента Петрова братство викрили, а його учасників заарештували. Після слідства вони отримали різні строки ув’язнення. Серед учасників братства були відомий історик, етнограф, письменник, культурний діяч М. Костомаров (1817—1885); вчитель, згодом відомий письменник, історик, етнограф і культурний діяч П. Куліш (1819—1897), видатний український поет і художник Т. Шевченко (1814—1861).

Костомаров народився у Воронезькій губернії, закінчив Харківський університет. Його світоглядна позиція формувалася під впливом німецького романтизму та ідей шведського філософа-містика Е. Сведенборга. Значний вплив на Костомарова мала українська пісенна творчість (зокрема дослідження М. Максимовича), яку він тлумачив як романтичну символіку. навколишній світ, природа, за Костомаровим, не є просто «бездушною матерією», вона перебуває у постійному зв’язку з духовним світом людини. Бог, створюючи світ, втілив у ньому духовне начало, яке безпосередньо сприймається людським серцем.

Костомаров є автором «Книги буття українського народу», цього фактичного маніфесту-програми Кирило-Мефодіївського братства, написаного своєрідним «біблійно-пророчим стилем». «Племено слов’янське... не йміло ані царей, ані панів, і всі були рівні», але потім «поприймали олов’яне од німців королів і князів, і бояр, і панів». Потім утворилися у слов’янських землях три незалежні царства: Польща, Литва й Московщина. «Московщина була з москалів і була у їх велика Річ Посполита Новгородська, вільна і рівна», але потім «пропав новгород за те, що і там завелось панство, і цар московський взяв верх над усіма москалями, а той цар узяв верх, кланяючись татарам і ноги ділова в ханові татарському, бусурману, щоб допоміг йому держати в неволі неключимій народ московський християнськи... І одурів народ московський, і попав у ідолопоклонство, бо царя своєго нарік богом, і усе, що пар скаже, те уважав на добре, так що цар Іван в Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим»[533].

Потім Костомаров розказує про Литву, в складі якої була Україна: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других — І чи був він преж того паном, чи невольником, аби християнин, і були козаки між собою всі рівні...»[534]. Далі оповідає про те, як Україна «пристала до Московщини», вбачаючи в ній братній народ, але скоро зрозуміла, що «попалась у неволю», оповідає, як імператор петербурзький поклав сотні тисяч козаків у канавах і «на костях збудував собі столицю», як «німка цариця Катерина... востаннє доконала козацтво...»[535].

«І пропала Україна. Але так здається». Вона не пропала, бо знати не хотіла «ні царя, ні пихи, а хоч і був цар, та чужий, а хоч були пани, та чужі; а хоч з української крові були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятовати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею»[536].

Завершується «Книга буття українського народу» програмою-пророцтвом про майбуття України й усіх слов’янських народів: «...голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян,