Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

— Мовчіть, ваше величносте! Коли ви вступатимете в столицю свого королівства, зведіть погляд на один балкон. Цього буде досить, більш мені не треба нічого.

— Ви вступите туди зі мною, пані.

— Як це може бути? — спитала вона з боязкою надією: розум, на жаль, змовкає, коли заб'ється серце.

— Ви станете моєю королевою! — І Анрі, врочисто підвівшись, озирнувся довкола, ніби шукав свідків — а їх поблизу було чимало: з кущів уже вийшли його люди, та й її супутники показались на узліссі. Але враз його обличчя спохмурніло, він сердито тупнув ногою й промовив несподівано різким голосом:

— Знаєте, хто мене зрадив, хто наслав ворогів, щоб мене спіймали, — отоді, коли попався тільки слуга? Я знаю. Покійна королева Наваррська.

Він був такий лютий на Марго, що назвав її покійницею. Поїхавши від нього, вона засіла в укріпленому місті Ажені й там плела інтриги, щоб його згубити. А він бажав згуби їй. Жінка, що дивилась на нього тепер, злякалась: перед нею збурилася стихія. «Що я таке поруч нього? Чужа людина. Що від мене залишиться? Його листи, тобто лише слова, та й ті він каже собі, а не мені. Лиш той, хто зовсім самотній, звертається до музи». Одну мить вона розуміла це. Передбачала нескінченні прикрощі майбутніх років: він її весь час обдурюватиме, так і не одружиться з нею, а врешті почне навіть соромитись її, бо стан у неї обважніє, а на шкірі повиступають червоні плями. Але мить відлетіла, і вона забула все. Вдарили барабани, і показався полк.

Швидким маршем, легко й бадьоро обтікав він гайок із двох боків. На широкій луці обидві колони зімкнулись, і офіцери доповіли графині, що її полк прибув. А вона, підібравши довгу сукню, трохи схилила перед королем одне коліно на знак запрошення. Він узяв її за кінчики пальців, підвів, і вони вдвох підійшли до вишикуваних лав. Там вона знов уклонилась йому — цей раз дуже низько, — і над головами в двох тисяч воїнів лунко прокотився її голос:

— Ви солдати короля Наваррського!

Король поцілував графині де Грамон руку. Потім наказав прапороносцеві вийти вперед і попросив її освятити прапор. Вона зробила це й притулила важкий гаптований шовк до свого білого лиця. А тоді король Наваррський сам обійшов лави. То одного, то другого солдата він, упізнавши, хапав за вилоги; а іншого несподівано обнімав: цей уже служив у нього. Всім хотілося почути, що він каже кожному, та нарешті він звернувся до всіх.

— І я, і ви, — сказав він, — тепер чистенькі та чепурненькі, мов щойно народились на світ, але недовго будемо такі. Наше вояцьке діло — це сама кров і порох. Живий і цілий залишиться той, хто добре мені служитиме й не відстане від мене і на довжину ратища. З тими лежнями, що хочуть нас побити, я завжди вмів упоратись. Стежка до спасіння вузька, але нас веде за руку сам бог.

Ось що сказав король Наваррський двом тисячам своїх нових солдатів, і вони повірили кожному його слову. Відразу вдарили знов барабани, розгорнувся прапор, і король сів на коня. У нього вже не знайшлося часу підставити руку під ногу графині, щоб підсадити її в сідло. Вона сама злетіла в нього й помчала геть, а за нею дами та дворяни її почту.

Анрі навіть не глянув їй услід: він тепер мав свій полк.

Тільки-но він вивів полк на шлях, як на ньому ген удалині заклубочилась курява — хто ж її міг збити, як не ворог? Уже чути було й тупіт копит. Анрі звелів солдатам залягти в рові й поховатись у лісі, поки з'ясується, на кого треба вдарити. З жовтих клубів виринули перші вершники: ось вони вже зовсім близько. Нумо на них! Сам Анрі та його дворяни, загородивши своїми кіньми дорогу, похапали тих вершників за поводи. Один з них від поштовху злетів з коня і, ще лежачи між копитами, закричав щосили, ніби в великому жахові:

— Король Франції!

В ту саму хвилину хмара куряви відкрила очам усіх те, що ховала в собі: запряжену шестернею карету, форейторів, ескорт, почет; усе те мчить щодуху. Анрі вже не встигає звільнити дорогу, і карета, хитнувшись, стає. Коні, так раптово зупинені, тремтять, візничий лається, вершники зводяться в стременах, декотрі вихоплюють зброю.

— Ми свої, панове! — гукає Анрі й показує рукою на рівчак та ліс. — Я привів полк солдатів охороняти короля.

Спантеличено перезираючись, вони розступилися перед ним: «Чортяка, він дожидав нас! А ми ж їдемо від самого Парижа без передиху, ніхто не міг нас випередити, хіба що на крилах!»

Анрі сплигнув з коня, підступив до віконця карети й скинув капелюха. Крізь запорошену шибку нічого не було видно, і ніхто її не спустив. Жоден із слуг, що стояли поряд, не здогадався відчинити перед королем Наваррським дверцята. З подиву всі поніміли, й запала тиша. Анрі й сам затамував дух. У цілковитій тиші тільки він чув, що робиться в кареті, за вкритою порохом шибкою. Короля Франції душив плач.

Дуже багато промайнуло в ту хвилину у Анрі в голові, дуже багато. Але він і бровою не повів. Сів на коня, підняв руку, і все рушило: карета, запряжена шестернею, форейтори, ескорт, почет і наваррський полк, швидким маршем, легко й бадьоро. Піхота встигала за королівським поїздом, бо він уже не мчав щодуху. Перш усе скидалось на втечу — неначе король