Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

- Всі ці питання, мадам,- сказав містер Домбі,- цілком зайві.

Перетнувши йому дорогу до дверей, вона випросталася перед ним у всій своїй величі, так само пильно дивлячись на нього.

- Ви відповідаєте на кожне з них. Відповідаєте, бачу, ще до того, як я їх ставлю. Та й не можете інакше - ви ж бо знаєте сумну правду не гірше за мене. А тепер скажіть - коли б я любила вас до самозабуття, чи могла б я віддати вам більше, ніж усю мою волю, все моє єство, як ви оце вимагали? Якби серце моє було чисте й незаймане, а ви були його кумиром - чи могли б ви чекати більшого, володіти чимось іще?

- Імовірно ні, мадам,- холодно відказав він.

- Ви ж знаєте, що в мене це зовсім не так. Ви бачите, як я на вас дивлюся, і можете вичитати в моїм обличчі, яким почуттям до вас воно дихає.- Жодного поруху губ, жодної іскри в карих очах, тільки той самий прискіпливий, пильний погляд супроводив її слова.- Ви знаєте моє минуле. Ви згадали про мою матір. Невже ви думаєте, що зумієте принизити, зігнути, зламати мене, домігшися послуху й покори?

Містер Домбі посміхнувся так, ніби його питали, чи може він дістати десять тисяч фунтів.

- Якщо зараз відбувається щось незвичайне,- мовила вона, провівши рукою перед очима, що ні на мить не схитнулись у своєму незрушному - і тільки - погляді,- бо тут, знаю, діється щось незвичайне,- вона піднесла руку, що лежала в неї на грудях, і важко опустила назад,- то це тому, що прохання, з яким я хочу звернутися до вас, теж незвичайне. Так,- поквапилась вона відповісти на запитання, що позначилось йому на обличчі,- я хочу звернутися до вас з проханням.

Містер Домбі поблажливо опустив підборіддя, захрумтівши накрохмаленою хусткою, сів на софу неподалік і наготувався слухати.

- Коли ви повірите, що я зараз в такому стані...- Містерові Домбі здалось, ніби в очах її блиснули сльози, і він із утіхою подумав, що довів її до плачу, хоча жодна сльозинка не скотилася їй на щоку, і погляд був такий же нерухомий,- в такому стані, аж мені самій не віриться, що я кажу все це тому, хто доводиться мені чоловіком,- і передовсім вам,- ви тоді, може, прислухаєтесь до моїх слів з більшою увагою. Той зловісний кінець, до якого ми з вами йдемо,- і, можливо, прийдемо,- відіб’ється не тільки на нас (це ще нічого), а й на інших.

На інших! Він знав, кого вона має на думці, й насупив брови.

- Я говорю з вами заради тих інших. А почасти й заради вас, та й заради себе. Від дня нашого весілля ви поводилися зі мною аж надто чванливо, і я платила вам тим же. Щодня й щогодини ви показували мені й усім довкола, що вважаєте цей шлюб великою ласкою й честю для мене. Я так не вважаю, й теж показувала це. Ви, здається, не розумієте потреби,- чи не хочете (наскільки це у ваших силах) допустити, щоб кожен з нас ішов своїм шляхом; натомість чекаєте від мене пошани, якої не матимете ніколи.

Хоч в обличчі її нічого не змінилося, але оте «ніколи» було підкреслено вже тим, як вона видихнула його.

- Ніякої ніжності до вас я не відчуваю,- ви це знаєте. Та вам і байдуже, відчуваю я її чи ні. Я знаю, що й ви її не відчуваєте. Але нас зв’язано, і в тім вузлі, як я сказала, заплутані й інші особи. Кожен з нас має вмерти. Кожен вже зв’язаний зі смертю - нашими небіжчиками дітьми. Будьмо ж поблажливіші одне до одного.

Містер Домбі глибоко зітхнув, немов хотів сказати: «Ох, і це все!»

- Немає скарбів,- вела вона далі, ще більше збліднувши, а блискучі серйозні очі, що дивилися на нього, поглибшали,- за які можна було б купити у мене ці слова і той зміст, що я в них вкладаю. Досить раз відмахнутись від них, як від пустої балачки, і вже ніяка сила, ніякі гроші не повернуть їх назад. Я обміркувала їх. Я зважила їх і виконаю те, що пропоную. Якщо ви пообіцяєте бути поблажливим до мене, я обіцяю бути поблажливою до вас. Ми з вами - найнещасніше подружжя, в якому, з різних причин, викорінено всяке почуття, що освячує шлюб чи виправдує його; але з плином часу між нами може постати хоч якась приязнь чи бодай терпимість. Я намагатимусь живити таку надію, якщо й ви докладете відповідних зусиль, і буду сподіватись, що зрілі літа свої використаю краще, ніж дитинство та молодість.

Все це вона говорила тихим, рівним голосом, не підносячи й не понижуючи його, а скінчивши, опустила руку, якій завдячувала цю врівноваженість і безсторонність, але не опустила очей, що так пильно стежили за ним.

- Мадам,- з величезною гідністю мовив містер Домбі,- я не можу прийняти до уваги таку незвичайну пропозицію.

Вона й далі так само дивилася на нього.

- Я не можу,- сказав містер Домбі, підводячись,- погодитись на укладання з вами компромісів чи угод у питанні, щодо якого мої думки й побажання вам уже відомі. Я поставив вам ультиматум, мадам, і прошу єдиного - звернути на нього якнайсерйознішу увагу.

Треба було бачити, як змінилось її обличчя, набравши свого колишнього, ще глибшого і сильнішого виразу! Треба було бачити, з якою огидою відвернула вона від нього свої очі! Треба було бачити, як гордо спалахнуло її чоло, який гнів та обурення, яку зневагу й відразу освітило те полум’я і як раптом, наче дим, зникла бліда й поважна відвертість! Він не міг не дивитися на неї, хоча дивитися на неї було страшно.

- Ідіть, сер! - мовила вона, владною рукою показуючи йому на двері.- Наша перша й остання відверта розмова дійшла кінця. Відтепер ми з вами такі чужі, що чужішими вже ніщо нас не зробить.

- Можете бути певні, мадам,- сказав містер Домбі,- що я твердо йтиму своїм шляхом, і ніякі декламації не змусять мене збочити з нього.

Вона, не відповідаючи, повернулась до нього спиною й сіла перед дзеркалом.

- Я покладаюся на те, що ви краще зрозумієте свій обов’язок, відчуєте все як слід і глибше