Читати книгу - "«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори"

Серцевідець Єгова,

Щоб він був мов світило у тьмі,

Мов скарбник Його слова.

На безмежну мандрівку життя

Дав йому запомогу,

Заповіти й обіти свої,

Наче хліб на дорогу.

Але заздрий Єгова, наш Бог,

І грізний, і сердитий:

Те, що він полюбив, най ніхто

Не посміє любити!

Тож на вибранця Свого надів

Плащ своєї любові,

Недоступний, колючий, немов

Колючки ті тернові.

І зробив його острим, гризьким,

Мов кропива-жеруха,

Аби міг лише сам він вдихать

Аромат його духа.

І посольство йому дав страшне

Під сімома печатьми,

Щоб в далеку будущину ніс,

Ненавиджений братьми.

Горе тому нездарі-послу,

Що в ході задрімає

Або, Божу зневаживши річ,

І печать розламає!

Вийме інший посольство страшне

Лінюхові з долоні,

Побіжить, і осягне мету,

І засяє в короні.

Та щасливий посол, що свій лист

Понесе скоро й вірно!

Дасть вінець йому царський Господь

І прославить безмірно.

О Ізраїлю, ти той посол,

І будущий цар світу!

Чом не тямиш посольства свого

І його заповіту?

Твоє царство не з сеї землі,

Не мирська твоя слава!

Але горе, як звабить тебе

Світовая забава.

Замість статися сіллю землі,

Станеш попелом підлим;

Замість всім з’єднать ласку, ти сам

Станеш ласки не гідним.

Замість світ слобонити від мук,

І роздору, і жаху,

Будеш ти мов розчавлений черв,

Що здихає на шляху».

VІІ

І з’їдливо сказав Авірон:

«Мосціпане Мойсею,

Страх загрів і напудив ти нас

Приповісткою сею!

Між народами бути терном!

За сю ласку велику

Справді б варто в Єгові твоїм

Признавати владику.

І послом Його бути — се честь!

І в незнане будуще

Запечатані письма носить —

Се манить нас найдужче.

Се якраз доля того осла,

Що зав’язані міхи

З хлібом носить, сам голод терпить

Для чужої потіхи.

Ще гебреї з ума не зійшли,

Долі ліпшої варті

І осягнуть, як честь віддадуть

І Ваалу, й Астарті.[16]

Най Єгова собі там гримить

На скалистім Сінаї, —

Нам Ваал дасть багатства і власть

У великому краї.

Най Єгові колючі терни

Будуть любі та гожі, —

Нас Астарти рука поведе

Поміж мірти і рожі.

Наш уділ — Сенаар та Гарран,

А наш шлях до востоку,

А на захід, у твій Канаан,

Не поступимо й кроку.

Все те ясне, не варто про се

І балакати далі,

Та от що нам з тобою зробить

По вчорашній ухвалі?

Бить камінням руїну стару?

Шкода заходу й труду.

Дечим може ще він послужить

Ізраїльському люду.

Майстер він говорити казки,

Миляну пускать баньку,

Тож приставмо його до дітей

За громадськую няньку».

Так сказав він, і регіт піднявсь,

А з тим реготом в парі

По народі йшов клекіт глухий,

Мов у градовій хмарі.

Та спокійно відмовив Мойсей:

«Так і буть, Авіроне!

Що повиснути має колись,

Те і в морі не втоне.

Канаана тобі не видать

І не йти до востоку;

З сього місця ні вперед, ні взад

Ти не зробиш і кроку».

І мертвецька тиша залягла

На устах всього люда,

І жахнувсь Авірон, і поблід,

Сподіваючись чуда.

Але чуда нема! Авірон

В сміх! А з сміхом тим в парі

По народі йшов клекіт глухий,

Як у градовій хмарі.

VІІІ

І піднявся завзятий Датан:

«Дарма грозиш, пророчиш!

Ось як я тобі правду скажу,

Може, й слухать не схочеш.

Признавайсь: не на теє ти вчивсь

У єгипетській школі,

Щоб, дорісши, кайдани кувать

Нашій честі і волі?

Признавайсь: не на те ти ходив

У єгипетську раду,

Щоб з мудрцями й жерцями кувать

На Ізраїля зраду?

Признавайся: було там у них

Віщування старинне,

Що від дуба й дванадцяти гіль

Власть Єгипту загине?

Знали всі, фараон і жерці,

Що той дуб і ті гілі —

Се Ізрайля дванадцять колін,

Розбуялих на Нілі.

І жахались, що мимо всіх праць,

І знущань, і катовань,

Той Ізраїль росте та росте,

Як та Нілова повінь.

Знали всі: як в гебрейській сім’ї

Родить первенця мати,

То в єгипетській мусить в той день

Первородне вмирати.

Та не знав ніхто ради на се,

Не придумав підмоги,

Тільки ти, перекиньчик, упав

Фараону під ноги.

І сказав: „Ти позволь їх мені

Повести у пустиню,

Я знесилю, і висушу їх,

І покірними вчиню“.

І додержав ти слова, повів

Нас, мов глупу отару,

Фараону на втіху в піски,

Нам на горе і кару.

Скільки люду в пустині лягло!

Ті піски і ті скали

Сотням тисяч Ізрайля синів

Домовиною стали!

А тепер, коли з наших ватаг

Тільки жмінька лишилась