Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

— У якому саме?

— У «Бенгальському клубі», сер. Я взяв на себе сміливість зателефонувати до вітальні клубу. Клерк повідомив, що містер Бучан дійсно у своїх апартаментах, але наказав його не турбувати до десятої. Також він сказав, що містер Бучан снідає зазвичай десь близько одинадцятої. Можливо, зможемо його застати.

— Добре,— похвалив я.— Не доведеться їхати до млинів. Спробуй реквізувати авто і водія. Хочу зустрітися з нашим приятелем Бучаном, доки він не пішов із клубу.

— Так, сер.

— А проповідник? — запитав я.— Знайшли хоч якийсь слід?

— Іще ні, сер. Я телефонував у відділок у Дум-Думі, мені сказали, що поблизу є кілька притулків для сиріт і християнських місій. Вони отримають інформацію і негайно сповістять мене.

— Іще щось?

— Останнє, сер,— сказав сержант.— Мені відома адреса помешкання Мак-Олі, якщо хочете допитати слуг.

— Дуже добре, сержанте,— сказав я, занотовуючи адресу на клаптику паперу.— Повідомите, коли домовитеся про автомобіль.

Не встиг я покласти слухавку, як телефон знову задзвонив. Я вирішив, що то Банерджі щось забув мені розказати, але з подивом почув голос Деніелза, секретаря комісара.

— Віндгеме,— квапливо заговорив він,— будь ласка, негайно приходьте до кабінету комісара. Це терміново!

Сім

Як же я йому співчуваю, і не лише через температуру, що сягає ста десяти в затінку. Принаймні, сягала б, якби той затінок був.

Квітень навряд чи можна назвати найприємнішим місяцем у Калькутті. Таких узагалі було мало, а квітень — початок літа, тож із кожним днем ставало дедалі гірше. Земля задихалася під пекучою ковдрою спеки, і місцеві мешканці знемагали так само, як і англійці, у нескінченному і виснажливому очікуванні сезону дощів, до якого залишалося іще два довгі місяці.

Ми втрьох — Дігбі, Банерджі і я — уже годину як їхали геть від міста. По обидва боки дороги тяглися зелені поля. Тут, далеко від міської метушні, час не рухався, і чоловіки обробляли землю, поганяючи волів, які тягали плуги по полі. Водій зупинився на узбіччі, а ми подерлися на крутий берег футів за двадцять над полем до залізничних рейок. Попереду, немов товстий металевий слимак, застиг потяг. Чорний як смола локомотив, а за ним — вісім вагонів, і пасажирські, і товарні, усі пофарбовані в кольори Східної бенгальської залізничної компанії. Навколо крутилося кілька місцевих констеблів, намагаючись уникати сонця. На них, як і майже на всіх офіцерах і поліцейських у Індії, була форма кольору хакі. Тільки Калькутта відрізнялася. Наша форма була білою.

— Як, на його думку, ми розслідуватимемо справу Мак-Олі, якщо він посилатиме нас на вбивство кожного Тома, Діка чи Гаррі? — бурчав Дігбі.

— Певен, що комісар має на це свої причини,— сказав я, хоча сам зараз жодної не назвав би.

— Хіба не можна було знайти когось іншого? Це ж смерть кулі, заради Бога! Тут і офіцери місцевої дільниці впоралися б.

Від спеки і такої напруженої прогулянки він увесь укрився потом.

За наказом Таггарта нас послали розслідувати вбивство. У рапорті писалося, що на потяг напали дакоїти[25], невдала спроба пограбування, під час якої загинув залізничник-індієць. Хоча колір шкіри і не мусить впливати на важливість справи, у реальності він таки впливав, і, зізнаюся, мене, як і Дігбі неабияк здивувало, що Таггарт вважає за потрібне відривати нас від справи Мак-Олі і перекидати на розслідування невдалого пограбування.

Усі події, схоже, розгортались у вагончику охоронця в кінці потяга. Я наказав Дігбі опитати машиніста, а сам пішов до місця злочину. Два констеблі опускали тіло, загорнене в простирадло, на землю.

Я попросив відкрити голову жертви. Видовище не з приємних: зламаний ніс, криваві синці та сплутане волосся, липке від крові. Хто б це не зробив, махати кулаками він не соромився. Я кивнув констеблю, щоб той закрив простирадло.

У вагончику можна було розгледіти силуети двох чоловіків; схоже, вони про щось палко сперечалися. Той, що був нижчим на зріст, у гостроверхому капелюсі, здавався дуже схвильованим, розмахував руками, тицяв товстим пальцем у груди іншого. Я зробив висновок, що саме він і є старшим офіцером на місці злочину. Яким же було моє збентеження, коли я не побачив на ньому форми поліцейського: то був залізничник. Англо-індієць на вигляд, він завзято лаявся з місцевим сержантом поліції. Обидва зустріли нас з явним полегшенням.

— Англійські офіцери! — вигукнув залізничник.— От тепер буде діло!

Я проігнорував його і повернувся до сержанта, чимось дуже схожого на Банерджі: худий, в окулярах і майже з таким самим трагічним виразом на обличчі.

— Що тут сталося? — запитав я.

Кондуктор утрутився, не встиг індієць і рота розкрити.

— Якщо хочете знати,— заявив він,— то крім мене ніхто не розкаже, бо я ж черговий залізничний офіцер, і саме я був тут, коли все сталося.

Я зітхнув. Ох і не подобалося мені мати справу з чиновниками. Вони були неабиякої думки про важливість своєї особи, а найгіршими серед них були саме ті, що носили гостроверхі капелюхи.

— А ви?

— Перкінс, сер. Альберт Перкінс,— сказав він, випнувши груди і витягнувшись на весь свій зріст п’яти футів і п’яти дюймів плюс капелюх.— Старший охоронець у цьому потязі.

— У такому разі, містере Перкінс, розкажіть ви, що сталося. Із самого початку.

— Добре,— почав Перкінс.— Якщо хочете знати із самого початку, тож із нього я і почну. За розкладом ми мали виїхати зі станції Сілдах учора о пів на другу, але затрималися на дев’яносто хвилин, тож коли таки поїхали, було вже за третю. Десь із годину все було гаразд. А коли дісталися цього місця, хтось смикнув стоп-кран. Звісно, машиністу довелося негайно гальмувати. Я пробігся по вагонах, щоб знайти проблему. Не часто, скажу я вам, у нічному потязі смикають стоп-кран. Не встиг увійти у пасажирське відділення другого класу, як усе й почалося. Дорогу перегородили два індійці, такі собі поважні, у костюмах. Один тицьнув мені під ніс пістолетом і наказав лягати долілиць на підлогу. Звісно, я послухався. Пасажири почали було панікувати, але один із тих хлопців гукнув щось бенгальською, і всі замовкли. Із підлоги важко щось побачити, але я переконаний, що другий злодій вийшов