Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

— І що далі?

Перкінс знизав плечима.

— Точно не скажу. Той негідник і голови мені підняти не давав. Я тільки і почув, що якісь крики. А десь уже о п’ятій хтось гукнув, і цей дакоїт вийшов із нашого вагона. Я думав, що він повернеться зі своїми приятелями, але ніхто так і не прийшов. Як у воду пірнули.

— І що ви зробили?

— Та нічого. Аж поки машиніст зі своїм помічником не почали мене шукати. Звідки мені було знати, що ті покидьки не стоять біля дверей? А тоді я пішов з Евансом. Це машиніст. Знаєте, він справжній англієць. Із Лондона. Принаймні, так він сам каже. От уже двадцять років сорок третій водить. Коли я переконався, що негідників і слід запав, почав перевіряти усі вагони по черзі. Кілька англійських леді в першому класі перелякалися, але лиха нікому не заподіяли. І вже коли я оглянув увесь потяг і дійшов до вагончика охорони, побачив тіло Пела.— І він махнув на рейки, де лежало загорнене в простирадло тіло.

— Це його ім’я, так?

Перкінс похмуро кивнув.

— Хайрен Пел.

Я роззирнувся. Невеличкий вагончик, переділений на дві частини залізними ґратами з дверцятами, крізь які можна переходити з однієї половини в іншу. З нашого боку біля ґрат стояв невеличкий стіл, усипаний паперами. На підлозі поряд із ним — перекинутий стілець, розбитий ущент ліхтар і кілька аркушів паперу, що прилипли до калюжі загустілої крові. З іншого боку — з дюжину важкеньких на вигляд джутових мішків, а за ними — два великі сейфи, обидва розкриті.

— А чому, на вашу думку, вони на нього напали? — запитав Дігбі.

— Не знаю,— відповів кондуктор.

— Що взяли? — продовжив я.

Залізничник зняв капелюха і почухав потилицю.

— У тому і справа. Наскільки я зрозумів, не взяли нічого.

— Нічого? — підняв брови Дігбі.— Група дакоїтів зупиняє потяг, убиває охоронців і йде собі з порожніми руками? Смішно.

— Кажу вам,— заторохкотів Перкінс,— усі мішки на своїх місцях, а пасажирів вони не грабували.

— А сейфи? — запитав я.— Що в них було?

— Учора нічого,— сказав Перкінс.

— Так завжди буває?

— Іноді бувають повні. Іноді порожні. Урешті-решт, це ж сорок третій нічний.— Він поглянув на наші обличчя і пояснив: — Сорок третій нічний — це поштовий потяг Дарджилінга. Головний перевізник між Калькуттою і Північною Бенгалією. На ньому все возять, від худоби до офіційної урядової кореспонденції.

— А як ви здійняли тривогу? — поставив я наступне запитання.

— Хвилин через десять після того, як поїхали дакоїти, проходив двадцять шостий. Ми його зупинили і розказали, що відбулося. Вони запропонували допомогу, доїхали до Найгаті, а звідти вже зателефонували вам.

Я повернувся до сержанта-індійця.

— Де пасажири?

— Пасажирів другого і третього класу перевезли до вузлової станції Бандель для опитування. У першому класі всі пасажири були європейцями, сер. Їх теж відвезли до Банделя, але дозволили продовжити подорож. Усі імена й адреси ми зібрали.

Пасажири першого класу були білими. Тож ніхто і не очікував, що вони послухаються наказів місцевого офіцера і затримаються на кілька годин невідомо де, щоб відповісти на кілька запитань. Схоже, в Індії навіть закон підкорявся жорсткому расовому порядку.

Я лишив Дігбі оформлювати свідчення кондуктора, а сам пішов, похрустуючи гравієм, до паротяга. Банерджі розмовляв із машиністом. Побачивши мене, зістрибнув із драбини локомотива.

— Багато дізналися? — поцікавивсь я.

— Деяку інформацію отримав, сер. Але цікавого небагато. Англійською він погано володіє.

— Дивно. Кондуктор запевняє, що він англієць.

— Боюсь, він має рацію, сер. Може, самі хочете його розпитати?

Еванс був чоловіком кремезним, могутнім, як паротяг, яким керував. Обличчя і комбінезон у нього були припорошені шаром вугільного пилу, у зморшки глибоко в’їлася сажа. Він мені відразу припав до душі.

Його версія дуже нагадувала Перкінсову: десь за годину після станції Калькутта Сілда хтось смикнув стоп-кран, і Еванс зупинив потяг. Та доки Перкінс перечікував напад, досліджуючи підлогу вагона другого класу, Еванс із локомотива міг краще роздивитися, що відбувалося.

— Щойно ми зупинилися,— сказав він,— із усіх боків на потяг понабігали злодюжки. Спереду, зліва, справа.

— Скільки? — уточнив я.

Еванс невпевнено знизав плечима.

— Не скажу, начальнику. Було ж бо темно, але скажу, що не менше десяти. Один видерся сюди і наставив на мене пістолета. Наказав підняти руки. Двадцять років тому я б йому показав, але зараз я вже не той. Інші пострибали у вагони. Леді в першому класі заверещали. Але швидко замовкли. Мабуть, їм теж пістолетом погрожували,— говорив він так швидко, що ледве можна було розрізнити слова. Від деяких звуків узагалі відмовлявся, схоже, через непотрібність.

— Ви помітили, що відбувалося у вагончику охорони?

— Ні,— похитав він головою.— Далеко.

— Що було далі?

— Покидьок наказав нам із Еріком,— він кивнув на свого помічника, який старанно кидав у топку вугілля,— виходити з локомотива, але ми відмовились. Еге ж, Еріку? — Кочегар кивнув, не припиняючи кидати.— Я сказав, що хай краще мене пристрелять, бо я вже стільки років проводив поштовий Дарджилінга по цій Божій землі, але і кроку не зроблю з паротяга, доки не доїдемо до Гардинг-Бриджа. Тож содоміт передумав і врешті-решт дозволив нам залишитися. Нічого такого більше і не було. Так ми і сиділи тут із тим покидьком і Еріком. Чули метушню в останньому вагоні, але нічого в темряві не бачили. Десь годину по тому, майже перед сходом сонця, негідник, що чатував на рейках, щось крикнув. Усі покидьки разом із нашим приятелем повистрибували з потяга і накивали п’ятами. Частина побігла он туди.— Він указав на поля на півночі.— Решта кинулися до дороги. За кілька хвилин нікого не залишилося.

— А тоді?

— Ну, ми з Еріком трохи почекали. Сонце вже зійшло, тож ми оглянули місцевість, щоб переконатися, що все чисто і покидьків не лишилося. Нікого не було, тож ми вилізли і пішли по вагонах шукати Перкінса. Сподівався, що вони йому