Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Розкажіть про нього.
Еванс знову знизав плечима.
— Пристойний хлопець, із родини залізничників. І сам із дитинства на залізниці працював. Спокійний, навіть гуску не налякав би. Уявити не можу, що він опирався банді дакоїтів. Я б на їхньому місці ліпше б Перкінса вбив.
— Кондуктор вам не дуже подобається?
— Ви ж його бачили. Вам сподобався? А тепер уявіть, як із ним день у день працювати цілих сім років.
У мене лишилося останнє запитання.
— А дакоїти в цих краях часто зустрічаються?
Еванс похитав головою.
— Не скажу, щоб про них не чули, особливо у джунглях у глибині країни чи там у Біхарі,— це ж така дупа,— але так близько до Калькутти дакоїти на потяги ще не нападали.
Я подякував, зістрибнув на гравій і гукнув до Банерджі, який розмовляв із місцевим констеблем.
— Прогуляймося, сержанте,— попрямував я в поля, куди, за словами Еванса, побігла частина ватаги.
Хвилин десять нишпорили ми по землі на північ від потяга, але тільки і знайшли, що прим’яту траву.
Повернулися до потяга і попрямували на південний схід, до бруківки, якою, за свідченням машиніста, пішла решта дакоїтів.
— Що це за дорога? — запитав я у Банерджі.
— Велика магістраль, сер.
— Веде до Калькутти?
— Так, сер.
— А в іншому напрямку?
Банерджі посміхнувся.
— Вона понад двісті миль завдовжки, сер. Веде до Делі, а тоді до перевалу Гибер і до Кабула.
— Гадаю, можемо не зважати на можливість утечі наших злочинців до Афганістану, сержанте,— зауважив я.— Мене цікавить, яке велике місто на ній наступне?
— Найближчим до нас, сер, є, мабуть, Нар’янпор.
— Скільки до нього?
— Не знаю, сер. Не можу точно визначити, де ми перебуваємо.
Ми пройшли ще кілька хвилин, доки не побачили невеличкий, добре утоптаний майданчик поряд із дорогою.
— Погляньте,— вказав я Банерджі на сліди по землі.
— Відбитки шин,— кивнув він.— Тут був моторний засіб, може, зовсім недавно. Автомобіль?
— Ні,— не погодивсь я.— Шини занадто широкі для автомобільних. Сліди лишило щось більше, скоріше вантажівка.
Ми пройшли іще трохи, але більше нічого не знайшли. Я подивився на годинник. Майже пів на десяту. Мусимо їхати, якщо хочемо застати містера Бучана в «Бенгальському клубі». Я неохоче кликнув Банерджі, звелівши повертатися до потяга.
— Версії, джентльмени? — запитав я, щойно автомобіль рушив до Калькутти.
Ми втрьох тулилися на задньому сидінні.
— Мені, старий, усе ясно як день,— почав Дігбі.— Дакоїти напали на поштовий потяг, сподіваючись пограбувати сейфи. Нічого не знайшли, а від розчарування зігнали злість на охоронцеві. Коли той помер, вони злякались і втекли. Мусимо наказати місцевій поліції перевірити тутешніх злодіїв. Тут явно не естети працювали. Хтось та й не втримає язика за зубами і здасть усю банду.
Спокусливий напрямок. Звинуватити в усьому незграбних бандитів і перекласти роботу на місцевих хлопців. Проблема лише в тому, що цей сценарій суперечить фактам. Із того, що я побачив, назвати злодіїв незграбними аж ніяк не можна. Усе свідчить про те, що вони все ретельно спланували. Усе, крім наслідків — звісно, тут і полягає найбільше запитання. Якщо їхнім мотивом було пограбування, чому ж вони нічого не вкрали?
Вісім
енгальський клуб» розташувався на Еспланаді, широкій авеню між резиденцією лейтенант-губернатора і річкою Хуглі. Біля воріт стовбичило двоє велетенських бородатих сикхів, і, зважаючи на їхні габарити, особливої потреби у воротах не було. Обидва охоронці були в червоно-білій формі, рясно оздобленій золотими кісьми, у яку вбирався полк внутрішньої кавалерії. Золоті кокарди на білих тюрбанах вогнем палали на полуденному сонці.Не встигли ми під’їхати, як один із величезних вартових зробив крок уперед і підняв долоню завбільшки з тенісну ракетку. Водій повільно зупинився, Банерджі вийшов і підійшов до сикха. Сержант ледь сягав грудей велетня. Того, що сталося, ніхто не очікував. Банерджі закричав і почав розмахувати руками як навіжений. Переляканий охоронець змінився на обличчі, вклонився і несамовито замахав, щоб ми проїжджали, а його напарник витягнувся струнко і відсалютував. Ну прямо Джек-Рассел тер’єр на смерть налякав добермана!
— Чудова вистава, Не Здавайся,— сказав я, коли сержант повернувся.— На якусь мить я злякався, що він вас розчавить.
Автомобіль котився по довгій доріжці з гравію поміж бездоганних лужків. Кілька місцевих садівників підстригали і без цього ідеальну траву, нагадуючи цирульників, що клацали ножицями над лисою головою клієнта. Сам «Клуб» вважався мініатюрною копією Бленгеймського палацу, вибіленого і перенесеного у тропіки, і являв собою ще один взірець втілення наших імперських фантазій в архітектурі. Британська Індія, де кожен англієць мав замок.
Автомобіль зупинився перед пишним входом. На мідній табличці, пригвинченій до однієї з колон, було написано: «Бенгальський клуб, 1827». Поряд стояв дерев’яний знак, на якому бездоганними білими літерами вивели таке повідомлення:
СОБАКАМ І ІНДІЙЦЯМ
ДАЛІ ЗАХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО
Не Здавайся помітив моє незадоволення.
— Не хвилюйтеся, сер,— сказав він.— Ми, індійці, знаємо своє місце. До того ж британці за сто п’ятдесят років досягли певних успіхів, яких наша цивілізація і за чотири тисячі не мала.
— Свята правда,— пробубонів Дігбі.
— Наприклад? — запитав я.
Губи Банерджі розтяглись у ледь помітну усмішку.
— Ми так і не навчили собак читати.
Він сказав, що огляне територію, доки ми з Дігбі шукатимемо Бучана.
— І чути не хочу,— відмахнувсь я.— Дідько мене забирай, якщо ти прохолоджуватимешся, а ми з Дігбі виконуватимемо всю брудну роботу.
Він посміхнувся.
— Так, сер. Перепрошую, сер.
— Якщо хочеш знати мою думку, старий,— заявив Дігбі,— то ліпше б сержант тут залишався. Ми ж не хочемо, щоб до нас повернулися спиною, особливо коли потребуємо відповідей на кілька запитань.
Мабуть, так було б тактовніше, але щось я був не в гуморі для демонстрації такту. На щастя, втрутився Не Здавайся.
— Сер,— запропонував він,— я можу опитати прислугу.
— Добре, сержанте,— погодивсь я, і Не Здавайся повернув до лужка, а ми з Дігбі пішли в дім.
Передпокій був великим, а мармуру, колон і бюстів у декорі було значно більше, ніж того вимагає приміщення, яке не є Британським музеєм. Якби Юлій Цезар
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина. що підводиться, Абір Мукерджі», після закриття браузера.