Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Не встоять довго… — заклопотано промовив запорожець. Вхопив обіруч важкий, дубовий стіл і, покректуючи від зусилля, потягнув до порогу. Піднатужився і перевернув стіл на бік, підпираючи двері. Тоді витяг пістоля і став навпроти.

— Гей, годі бешкетувати! Покажися, скажу щось!   

Дивно, але тварюка послухалася. Затихла і сунула морду до шпари, нашорошуючи вуха. Козак цього лиш чекав. Притулив дуло до проламу і вистрелив.

Пронизливе виття болю і люті здавалося хатою струсонули. Упиря відкинуло на кілька кроків, немов кінь задніми копитами брикнув.

— Ти вбив його?! — кинулася до Нестора Марічка.

— Якби ж то було так легко… — вибачливо розвів руками запорожець. — Полежить трохи та й встане. Кажу ж тобі, потвору нічим окрім срібла не взяти. До речі. Що там з монистом? Знайшла?

— Ось… — молодиця вказала рукою на лаву, де на розшитій маками та ружами хустині лежав разок срібних монет. Так вдало підібраних одна до одної, що навіть у напівтемряві каганця вигравали живим полиском.

— Гарне… — журно промовив козак. — Аж серце щемить, таку красу псувати.

— Наше життя дорожче… — несподівано розсудливо промовила молодиця. — Продати б нізащо не погодилася… навіть з голоду. Бо пам'ять. А задля такого діла не шкода. Ми ж не перші… Скількох уже потвора зі світу звела. А скількох ще загризе, якщо не спинити? Бери, козаче, і роби, що знаєш. Андрійко мене зрозумів би.

— Я лише кілька… — вибачливо проказав Нестор. — А потім занесемо до майстра і полагодимо. Обіцяю… Гроші є, ти ж бачила.

— Не марнуй часу, — відказала становчо Марічка, поглядаючи крізь розбите вікно на двір, де на світлому насті виднілася темна безформна купа. — Ворушиться вже…

— Встигну…

Запорожець видобув з-за халяви ножа, вправно відділив від намиста чотири крайні монети і заходився рубати їх на невеликі шматки. А коли закінчив, розділив на дві купки і став набивати пістоль. Тільки замість кулі вклав у цівку подрібнені таляри. Утрамбував добре шомполом і присів, очікуючи.

— Старчить? Може ще накришити? — спитала Марічка. — Не шкодуй. Бери скільки треба.

— Побачимо… — непевно відказав запорожець. — Кажу ж, досі не доводилося з таким ворогом дочиніння мати. Якщо подіє, то двох пострілів має стати. А як ні — навіщо даремно монисто нищити?

— Може, свяченою водою на нього побризкати? — запропонувала Марічка. — В мене є. Йорданська.

— То ж не чорт, — гмикнув запорожець, прислухаючись до руху за дверима. — Не думаю, що поможе. Але, чому не спробувати? Гірше не буде. Неси. Перш ніж стріляти, плесну.

Марічка метнулася до поставця і прудко вернулася, несучи невеличку сулійку.

— Ось…

— В сам раз…

Нестор взяв зручніше в руку сулійку, вийняв корок, примірявся і, коли упир знову бухнув у двері, хлюпнув на нього свяченою водою.

З несподіванки потвора прудко відскочила на кілька кроків, а тоді… хрипко зареготала. Якщо той хрипкий клекіт, що виривався з його пащеки, так назвати.

— Не помогло…

Все ще перемішуючи гарчання з хрипким сміхом, упир розігнався і вже вкотре з усього маху вгатив плечем у двері. І з такою лютою силою, що якби Нестор не підпер двері, хто зна, чи витримали би вони несамовитий натиск. 

— Ну, Боже помагай… — перехрестився козак, вимірив з пістоля, у добре видиму на тлі снігу темну постать, вистрелив.

На цей раз упир не загарчав. Він болісно вискнув, тонко і розпачливо, мов мала дитина, крутнувся на місці і кинувся геть, не розбираючи дороги.

— Є! — вигукнув запорожець, хутко перезаряджаючи пістоль. — Жаль, трохи схибив. У плече поцілив. Але кров так і приснула. Тримай… — простягнув молодиці вже заряджену зброю.

— Навіщо? Я ж не… — почала було та, але побачила, що козак лише руки хотів звільнити, щоб стіл відсунути. А коли впорався, забрав у жінки пістоль, відчинив двері і вискочив надвір.

Сліди крові було добре пізнати. Щоправда, при місячному світлі вони видавалися не червоними, а чорними і лискучими, мов смола.

— Важка рана… — оцінив кількість крові запорожець. — Піду за ним. Далеко не втече. Може, вдасться добити.

Але нічого з того не вийшло. Не даремно ж цього упиря навіть характерник не зміг упіймати. Кроках в тридцяти за брамою сліди лап потвори звертали до узлісся, а там плями крові раптово увірвалися і, як Нестор не приглядався, навколо лежав лише незайманий сніг, білий, мов фата. А присипані снігом кущі скидалися на десятки небачених чудовиськ, готових за всяку ціну відстояти свого. Навіть холодом по спині війнуло… Хоча, хто б не змерз, вискочивши напівроздягненим на мороз.

— Куди ж він подівся? — зачудовано покрутив головою козак. — Чудасія. У нього що, крила були?

— Я не бачила... Не встигла роздивитися… — простодушно відказала Марічка. А потім додала, несміливо притискаючись ззаду до козака. — Так страшно було… Онде, досі дрижаки б’ють. Ходи до хати. Моторошно тут.

— Бо нічого на мороз в одній сорочці вискакувати, — мерзлякувато повів плечима Нестор. — Йди, хоч кожуха накинь… Хоча, чого вже? Підемо разом. Де його зараз шукати? Підлатаю двері, та й спати будемо. Ранком думається краще. І видно дальше.